Українська пісня

13.12.2013 13:22:48

Настав вечір — тихий, славний.
В гаю тьохнув соловейко.
Скоро прийде мій коханий,
Зійди — світи, Місяченько.
Наша доля, як мережка, —
Чорним і червоним в’ється.
Нехай буде його стежка
Рівна аж до мого серця.

Де ж це милий забарився?
Серце б’є моє тривогу.
Може, якось заблудився —
Не знайде мерщій дорогу.
Вже роса спадає рясно,
Щось підказує серденько…
Світи ж, світи йому ясно,
Рідний Місяць–Місяченько!

Якщо він отримав чари
І другу уже кохає —
Хай закриє місяць хмари,
Жодна зірочка не сяє, —
Хай сичі піднімуть галас,
Соловей їм  не співає, —
Щоб у них любов та згасла,
Якщо іншу раптом має.

Я на зустріч вже чекаю,
А його в житті немає.
Я печаль–журбу долаю —
Уже котрий рік минає.
Але я не вбита горем:
Всім показую — раденька,
Не таке лихо поборем…
Світи, світи, Місяченько.

Українська пісня… Вона лунає в кожному куточку Землі, куди доля чи якийсь хист закинув наших співвітчизників з берегів сивого Дніпра до інших просторів, мов і пісень, як незабутні перли чи неабиякі діаманти пісенної народної творчості, стверджуючи життєвість, силу, міць, дух народу, нації з багатовічною історією України. Це — українська пісня, вона щипає за серце, мимоволі вичавлюючи сльозу: чисту — як дніпровська вода, голосисту — як спів солов’я, запашну — як любов, вічну — як саме життя. Мене охоплює шалена радість, що я є українець, живу на щасливій землі, де пісня реве гучніше за хвилю Дніпра, чи тихіше за хвилі Самари і Гнилуші, чи якогось в гаю струмка.

Мені в дитинстві і юнацтві пощастило жити на берегах Самари і Гнилуші в Донецькій області, в селах Петровка Друга, Нікольск, Ударная, де завжди лунали пісні над вишневими садами, над родючими ланами, над безмежними степами — веселі, радісні, сумні, героїчні. Це було наше буття, на цій землі поховані наші батьки, діди. Тут жили і творили наші пращури з часів святого Володимира чи хазарів і печенігів, і це їх голос рветься з мого серця піснею. Ще зараз сидять бабусі під тином — після праці відпочивають і, буває, голосно співають, говорять про минуле і сьогодення. Ось дід Микита іде. Аж зупинився на мить: край села чути спів Надії…

— Ох і добра баба… а співає як… во врода! — кожен раз він говорить одне і те ж, коли чує знайомий голос Надії край села.

А пізніше, коли зорі рясно вкриють небо, а місяць ще не зійшов, — по селу ідуть парубки і дівчата: один гурт пройде, другий — ще більший, буває — одні дівчата чи одні парубки, ось і зустрілись зненацька… Чути гомін, сміх, пісні — і іде передзвін на всі села по Самарі, геть аж до Дніпра. А села приліпились по річках так близько одне від одного, як зорі на Чумацькому шляху, і чути де співає чий півень.

Це все у нас було… скажіть — де це все ділось? Відомий наш співак Анатолій Солов’яненко по–доброму жалкував: «Як добре співав мій батько, шахтар. От би і мені його голос». Батька голос він цінував вище за свій. А скільки таких голосів лунало по селах, хуторах, містах? Не було кастингів, і співали не за гроші, а для душі. Пісня — це життя і праця. Я вірю: доки буде пісня, будем жити ми, житиме Україна.

Віктор Гудков,
м. Донецьк