Освідчення

21.08.2012 14:18:02

Мені дванадцять років.

Літнє надвечір’я. Іду рідним селом на Київщині. Назустріч мені — чималий гурт жінок. Лунає тужливий спів. А попереду — Марійка в українському національному вбранні — так тоді зазвичай одягалась молода на весілля. Іде, як степова царівна, задумавшись, ніби не звертаючи уваги на навколишню метушню.

Я зупинився на перехресті, зійшов осторонь, даючи дорогу юрбі. Порівнялися зі мною, спинилися. Марійка відділяється від гурту і, опустивши очі, прямує до мене. Підходить упритул, обіймає за шию, цілує. Тричі. І в оглушливій тиші старечій голос: «Ну, і як?». Мені ж перехопило подих, і ноги зрадливо підкосилися.

До наступного ранку я не міг угамувати тремтіння по всьому тілу…

Так Марійка прощалася з рідним селом. Так закінчилося моє дитинство. З тих пір пройшло ціле життя.

Минулим літом занесло мене до масажного салону–магазину. На подіум зійшла струнка синьоока продавщиця–консультантка, відрекомендувалася: «Мене звати Оля», — і почала рекламувати масажне устаткування. Я ж заслухався її співучим голосом, замилувався її лагідною усмішкою, її легкою ходою. І сонце, заходячи, освітлювало її русяву голівку. «Кому ж дістанеться цей ангел?», — подумалося.

Потім я лежав на масажному ліжку, а Оля, нахилившись до мого обличчя, розпитувала про мої проблеми зі здоров’ям. Треба було щось відповідати, та наші подихи змішувалися, її очі блищали як два озерця, і звуки її голосу ходили хвилями по моєму тілу…

Наступного дня Оля з’явилась у святковій сукні, — як виявилось, у неї був день народження. «Та вона ж красуня!», — майнула думка.

Відтоді після кожного робочого дня завертав я до того масажного салону. На одній із презентацій Оля спитала: «Для чого відвідуєте наш салон?». Я й підхопився: «Щоб бачити Вас!». Усі присутні засміялись, а вона обдала мене своєю чарівною усмішкою.

Знадобилося більше року, щоб я, прощаючись, насмілився, немов жартома, обняти її і поцілувати. І тут мене ніби струмом уразило. Як тоді, у мої дванадцять років. Оля поспішно втекла, кинувши: «Це божевілля!». А я до самого ранку не міг заснути і все марив зустрічами з нею протягом останнього року. Заглянув у себе і переконався, що даремно не вірив у любов з першого погляду — доля покарала мене цим болісним світлим почуттям.

Я кохаю тебе, Оленько! І дякую за те, що ти наповнила моє життя змістом. І ніхто, навіть ти, не заборонить мені кохати тебе.

Ян Чепель,
м. Донецьк