До дідька наш український сентименталізм

21.08.2012 14:46:28

Твоя хода — тверда, як пломінь,
Така прекрасна, й, мов на гріх,
Ти плодиш землю байстрюками,
Багном і гноєм для других.
(В. Сосюра)

Таке звернення до України нашого славетного краянина не втратило своєї актуальності і в наш час. Хоча здоровий глузд підказує: як можна поєднати картину московської окупації України бандами Муравйова, де за один день, під час захоплення Києва було вбито понад п’ять тисяч свідомих українців, — і нинішнім мирним будівництвом держави? Та вся пікантність питання в тому, що всі окупанти, навіть не покинувши свої кабінети, як залишки колоніальної адміністрації знищують все українське. Вони змінили прапор, герб, замінили гімн, який їх влаштовує, бо не кличе нас до боротьби, а запевняє, що самі собою згинуть наші воріженьки, як роса на сонці (тобто, чекати з моря погоди), та й усміхнеться доля якимсь невизначеним молодим, але не українцям, а тим, що зосталися на кривавий бенкет і знищують навіть паростки національної свідомості, яка прокладає шлях народу до виходу з неволі, бо це програма забезпечення свободи.

Народ без національної свідомості — це все одно, що людина без характеру, без власної долі, без ідеалів, без хребта. Національна свідомість — це захисний щит, який ховає нас від принижень, від рабської покірності, колоніальної психології і меншовартості.

Щоб зрозуміти рівень національної катастрофи в Україні, треба подивитись, як до цього ставляться в Росії. Голова комітету з національного відродження на запитання журналіста, а чи забезпечує їх програма рівні права для росіян і інших народів, різко відповіла: «Нам байдуже до інших, найбільше вимирають росіяни».

А ось що писав лауреат Нобелівської премії О. Солженіцин: «Русский народ пребывает в национальном обмороке. Сознание России впало в летаргию. Мы еле–еле живы между глухим беспамятством позади и грозно маячащим исчезновением впереди. Когда во всем мире масштабно развивается национализм, обморок нашего национального сознания, социальная пассивность отнимают у нас и жизненную силу, и даже инстинкт самосохранения» («Наш современник» за 2009 р., с. 171).

Комуністам, які є в Україні, було б за краще прислухатись, як категорично захищає росіян лідер КПРФ Г. Зюганов: «Российские коммунисты видят свою важнейшую задачу в соединении социально–классовой и национально–освободительной борьбы. Русские, по сути дела, отстранены от решающего влияния в политической и экономической, информационной и культурной жизни страны. Посмотрите на олигархат, реально управляющий страной, на перечень тех, кто доминирует в средствах массовой информации и вряд ли нужно будет что–нибудь доказывать».

Так, росіян дійсно обідрали, як Макар липку, і не бачить росіянин жодного цента з тих триліонних нафтогазових доларів, які нівечать і без того їх убогу культуру, але все–таки в них ніхто навіть в думці не дозволить собі знищення російської мови, нації. В Україні мовний і національний геноцид став нормою.

Колоніальна адміністрація міцно тримає нас в кріпацькому стані, в злиднях і безправності. Ці новітні гнобителі України та її етносу агресивно і затято протидіють створенню самостійної заможної України, справжнього, а не бутафорського в ній народовладдя, та громадянського суспільства.

Саме для цього їхніми спецслужбами в Україні створено більше півтори сотні кишенькових політичних партій і стільки ж громадських організацій. Мета багатьох з них — не єднати та гуртувати суспільство, а розчленовувати його, сіяти розбрат, налаштовувати українців один проти одного, руйнувати і спотворювати засади державності України, а самим панувати.

Ні в однієї з цих партій, окрім «Свободи», нема програми державотворення національної незалежної України, все побудоване на примітивному популізмі. Вони бачать Україну не українською.

Але найбільше мене здивував проект створення партії «Удар», хоча б зручніше було назвати «Стусан», — бо, як сказав Л. Льюіс, публіка вже й забула, коли і кого брати Клички відправили в нокаут. Але якщо в боксі він ще купається в ореолі минулої слави, то в політиці — це звичайний нуль, бо людина в здоровому глузді не може доводити, що вона не визнає гасло «Україна для українців». Це гасло має не реакційний, а національно–захисний характер, інша річ, що, на думку багатьох «великих інтернаціоналістів», українці не мають ніякого права захищати свої національні інтереси, бо це може спричинити певні труднощі для тих, що звикли розглядати їх, як покірну робочу худобу, яка має право жити і їсти, щоб могла працювати на чергового благодійника, але не більше.

Людина після багатьох струсів мозку не може збагнути, що для українців немає іншої країни, немає іншого Дніпра. Але чому тут дивуватись, коли в нас і кандидат в Президенти, як відмітила в своєму інтерв’ю В. Новодворська в 2004 р., йде на вибори з антидержавною, антинаціональною програмою, що сіє розбрат в суспільстві, і мав би за це застовпити собі місце в Лук’янівці.

Тому патріоти України мають створити одну партію «Національної свідомості», має бути створене і Міністерство з відповідною назвою, а найжорстокіша кара має бути за національну зраду, за колабораціонізм. Зараз у нас за ці злочини ніхто не несе навіть моральної відповідальності. А мали б бути покарані і то б, кримінально, партії Регіонів, комуністів, Литвина, що творять страшний геноцид над українцями.

Давайте проаналізуємо, що ж являють собою усі гілки державної влади.

Президент з повноваженнями імператора — і ніде не зазначено його відповідальність, не виписаний закон про його усунення від влади.

Верховна Рада — це парламентська мильна опера, що остаточно показала всю нікчемність пропагандистських штампів про ВР, як вищий законодавчий орган.

Насправді, він з самого початку діє як корпорація з утилізації УРСР, комісія з банкрутства і розпродажу народної власності, починаючи з найприбутковіших державних підприємств. А зараз оформили законом продаж шахти за 1 гривню, та що там шахти, — новозбудований Олімпійський стадіон в Києві, на який потрачено 5 мільярдів гривень.

Верховна Рада не може бути законодавчим органом, бо не несе ні персональної, ні колективної відповідальності за свої рішення і закони.

Вся наша Верховна Рада безконтрольна, бо всі передбачені Конституцією контролюючі органи (Рахункова Палата, прокуратура, Верховний Суд, Конституційний Суд, Уповноважений Верховної Ради з прав людини), по суті, недієздатні, оскільки призначаються Президентом або ВР, тобто тими, кого вони повинні контролювати.

Кабмін — це шайка, де ділять общак, інший термін сюди не підходить.

То ж виходить, що державні органи контролюють самі себе, так би мовити, «бавляться в самоконтроль у вільний від роботи час».

Народ міг би контролювати владу, якби обирав не лише Президента, а й Конституційного Аудитора — голову Контрольно–ревізійної палати, яка поєднувала б функції Конституційного Суду, Рахункової Палати і Центральної виборчої комісії. Тоді влада була б частиною народу.

Нинішні українські реалій нагадують американську кінокомедію «Дурний і ще дурніший». Коли, здавалося б, нічого дурнішого ні сказати, ні втнути, в принципі, неможливо, з’являється ще дурніший Тигіпко і робить свою чорну справу. Хіба не так? Вимагає від народу, щоб усі працювали, поки не впадуть, а народ вирішив, що почне працювати, коли впаде цей злочинний режим.

Тигіпко — це нащадок того біблійного Йосипа, якого брати, як мерзотники, продали в рабство, а потім він з’явився біля фараона як віщун снів, і довів до загибелі Єгипет. Цей нащадок зробить це з Україною. Це підтвердив він сам ще у 2001 році (віце–прем’єр), зізнавшись, що в важкі часи він уночі читає Булгакова — тому й не доводиться дивуватись сатанізації нашої політики.

Не кращі перли видає й інший нащадок — А. Яценюк. У 2007 році у своєму запальному виступі він договорився до несусвітнього: «Не дозволяти продавати селянинові землю — це все рівно, що не дозволяти продавати молоко з–під корови». А його запитали, яке молоко і масло буде продавати селянин, якщо він продасть корову? Земля — годувальниця, надана Богом, і продавати її — смертельний гріх. Запам’ятайте це, «батьки Отечества чужого»!

Наразі наближається найбільше ошуканство — парламентські вибори, де підтасовки сягають мільйонів. І коли закордонні спостерігачі заявляють, що вибори пройшли чесно, то вони просто не збагнуть шулерства, а ось опозиціонери повторюють цю дурню, бо на своїй половині України вони творять те, що владні партії на своїй половині. Та не розуміють нетямущі, що провладний удав все сильніше буде їх стискати, зменшуючи їх можливості. Але Україну як державу, і українців як націю спасе лише квотно–пропорційний принцип виборчої системи. Бо чому етнічні українці (котрих за переписом 80%) представлені в Верховній Раді приблизно 35 депутатами, тобто близько 7%? І чому представники єврейської меншини (яка, за переписом, становить 2,3%) мають у Верховній Раді (за свідченнями тих же депутатів) 210 депутатських мандатів або 47%?

Чи не є це змовою проти української людності? Деякі ЗМІ у 2007 році з гумором назвали нашу ВР «кнесетом».

І чи не призведе така узурпація влади до нових геноцидів і голодоморів, а таке творили майже сто років і зараз продовжують не менш масштабно. Пропорційне представництво має бути в усіх гілках влади і на всіх рівнях.

Треба поставити питання так, як це роблять наші сусіди: угорці, чехи, словаки, що ця держава — наша земля, наша українська, а хто думає інакше, то 24 години на виїзд, як це роблять в Еміратах, Саудівській Аравії та інших країнах.

Зверніть увагу на наше телебачення, яке в руках паразитів–чужинців. Українцям не дають можливості відмовитись від того бруду, що на нас виливають ці «содоміти».

Тому ми не маємо права займатись юдівством, і мислити категоріями «за–проти», «своє–чуже», «поразка–тріумф», «патріот–ворог». Ми зобов’язані взяти на озброєння інтегральний націоналізм — філософію виживання нації, поставленої на край могили, тому що у нас зараз виявилась повна ідейна вичерпаність та цілковита ідеологічна неспроможність українських державницьких концепцій.

Набрав катастрофічних масштабів антиукраїнський геноцид, який буквально мільйонами змітає з лиця землі українців, а решту прирікає на повну денаціоналізацію. Ми шукаємо порозуміння зі всією людськістю, а нації, малочисельні, культурно нижчі від нації «мови солов’їної», але сміливіші або нахабніші, диктують свою волю у «нашій не своїй землі». А тому нічого ухилятися від слова «вороги», воно є в нашому словнику.

України, якої ми прагнемо, ще немає, але ми можемо створити її в нашій душі. Українці без ілюзій усвідомлюють, що, попри декларації та акти, ми живемо в окупованій ментально чужим елементом нашій Батьківщині. І те, що вона наша, а не їхня, повинні відчути і ми, і вони.

Поки ми не виплекаємо в собі пристрасного бажання створити свій власний світ з зовнішнього хаосу, поки малоросійську ніжність не перетворимо на жорстокість, поки теореми не стануть аксіомами, догмами, соромливість не обернеться на брутальність, а безхребетне народолюбство — на агресивний націоналізм, доти не стануть українці нацією.

До дідька наш український сентименталізм! Нам потрібний не мрійний пав’ячий хвіст, а вовчі зуби, бо коли ми їх не будемо мати, ми не примусимо наших «приятелів» шанувати нас — Україна і українці ніколи не будуть щасливими.

Нас, українців, проковтнули, але ми повинні зробити все, аби нас не перетравили.

Антон Талимончук,
м. Донецьк