Аист принес… капусту

21.02.2014 17:52:29

Всем известно, что аисты приносят счастье. (Ах, поскорее бы они прилетали и принесли нашей стране мир и благополучие!) Вдали от городского шума эти красивые птицы охотно селятся и на Донетчине. Не видели? А вот наш собеседник  —  Николай Николаевич Капуста  не только видел, рисовал птиц в процессе выполнения ими своей чудесной миссии, но  и уверен, что один из аистов в свое время доставил маленького Капусту в уютный домик его родителей.

Николай Николаевич Капуста — заслуженный журналист Украины, художник–карикатурист, член Национального союза художников и НС журналистов Украины. Работает в жанре станковой и книжной графики с 1959 года. Известность Николаю Николаевичу принесли его юмористические и сатирические работы. Под прицелом  насмешливого и объективного взгляда художника чаще всего оказывались политики и результаты их неадекватных действий. Капуста — участник и дипломант многочисленных (более 500) международных, всесоюзных, республиканских и областных художественных выставок. Дважды был удостоен публикации в выпусках «Книги рекордов Донбасса», рекорд состоял в том, что среди донецких художников у Капусты было самое большое количество выставок в зарубежных странах, и количество этих стран тоже оказалось рекордным.  О непростом искусстве карикатуры, достижениях, фактах из богатой событиями биографии, о том, что сегодня волнует художника, мы  и поговорим с  нашим славным земляком. Поскольку  беседа состоялась в канун Международного дня родного языка, мы не могли не поинтересоваться, какой у Николая Николаевича родной язык, кроме, естественно,  образного языка его художественных работ?

—  Моя рідна мова українська. Хоча із задоволенням говорю і російською. Народився у 1938 у місті Макіївка Донецької області. Люди, коли чують моє прізвище, відразу думають, або й питають, чи мене батьки знайшли у капусті? Мої тато й мама свого часу говорили мені, що мене приніс лелека. Незважаючи на те, що у Макіївці знаходиться один з найбільших в Україні металургійних заводів, у ті часи екологія, стан довкілля ще дозволяли траплятися таким чудовим речам. Я у дитинстві босоніж  оббігав стежками і навпростець чималу частину полтавської землі поблизу села Мелехи, де жили мої дідусь та бабуся.  Мелехи  знаходяться у  Чорнуському районі, там, у селі Чорнухи,  народився Григорій Сковорода. Рід наш походить від Лавріна Капусти, який був соратником Богдана Хмельницького.

—   Коли розпочалося серйозне захоплення образотворчим мистецтвом?

—   Малювати  почав  у  шкільні  роки.  Мені  подобалося малювати з натури, часто і на уроках різних встигав окрім засвоєння навчального матеріалу робити якісь замальовки. Закони і правила образотворчого мистецтва вивчав у Луганському (Ворошиловградському) державному художньому училищі. Там почав малювати карикатури. Студентське життя було веселе, але матеріальний  рівень життя залишав бажати кращого.  А в газетах за малюнки платили хоч і мізерний, але гонорар, почав співпрацювати з різними виданнями.  Вже коли відчув професійну впевненість, почав брати участь у виставках. Нагороди — премії та дипломи — надихали на подальшу творчість, прагнення досягнути нових вершин. Участь у виставках — це для художника подія, стимул для продовження самовдосконалення, творчого зростання, знайомство з творчістю колег. Найбільш значними для мене були міжнародні виставки карикатуристів  у Росії, різних містах Болгарії, Польщі, Румунії, Туреччини, Італії, Голландії, Кореї, Японії. В Україні мої роботи виставлялися у Києві, Донецьку, Запоріжжі, Одесі. Перша з таких знакових для мене виставок була у 1973 році у Болгарському місті Габрово, відомому на весь світ містечку гумористів. Це був перший Міжнародний фестиваль карикатури. Я став призером поряд з такими всесвітньовідомими майстрами, як Бідструп, Жан Еффель, Кукринікси. Іноді виставки приносили приємні результати у вигляді різних призів, премій. А були й такі, від яких було більше клопоту. Але то були важливі подолання чергових творчих і життєвих висот. Я маю на увазі персональні виставки, яких було кілька: і до ювілеїв, і без. І не тільки у Донецьку. Була моя виставка у литовському Каунасі, у таких відомих містах та селищах Донеччини, як Добропілля, Нескучне, Слов’янськ. До 70–ліття було аж три персональні вернісажі — у будинку працівників культури, у облдержадміністраціі та у Донецькому обласному художньому музеї (там, до речі, зберігається 70 моїх робіт). Мої твори є також в інших музеях України, Казахстану, Латвії, Болгарії, Туреччини, Польщі, Італії, Японії, Бельгії, Голландії, приватних колекціях. Мені приємно, що відвідувачі цих музеїв, розглядаючи мої малюнки, дізнаються більше про нас з вами, про мою рідну Україну, про наш Донецьк.  Минулого року Донецький міський голова Олександр Лук’янченко вручив мені нагороду: знак «За заслуги перед містом».

— Люди творчих професій особливі, досить часто не мають постійного місця роботи. А як складався ваш трудовий шлях?

—    Розпочав  свій  трудовий  шлях  з  роботи  у  видавництві, оздоблював книжки, згодом працював  у відомій обласній газеті, яка в той час називалася «Радянська Донеччина». У ті часи в кожній газеті була посада художника, вистачало різної роботи, пов’язаної з оформленням газети окрім малюнків — ілюстрацій та карикатур. З 1990 року продовжив свою діяльність  у Донецькій газеті «Жизнь». Мною ілюстровано чимало книг для дітей і дорослих, різних видавництв, скільки таких книг, навіть перерахувати важко. За ілюстрації отримав чимало дипломів на престижних книжкових виставках у Києві, Москві, Монреалі, був нагороджений преміями багатьох конкурсів періодичної преси.  Я активно співпрацював з різними газетами та журналами, що видавалися у Києві та Москві, зокрема, майже півстоліття творча дружба поєднувала мене з гумористичним виданням «Перець». На жаль, сьогодні цей веселий журнал закрили.  Невже українцям сьогодні не потрібен гумор? Здається, зараз він актуальний як ніколи.  У «Перці» вперше моя карикатура була надрукована у 1967 році, вона називалась «Робить рекламу», і я став тоді лауреатом року, а цю карикатуру передрукували кілька закордонних видань.

Я говорив про студентські роки. Від того часу любов до мистецтва карикатури зростала, а прибутки чомусь залишались малесенькими. Мені подобається така фразочка: «Жити з мистецтвом — це гарно, а вижити з мистецтва — це вже мистецтво». Намагаюсь опанувати це мистецтво.

З  палкої  любові до  карикатури народилося чотири авторські збірки: «Карикатури», Київ, 1981 рік, у серії книг «Мастера советской карикатуры»  у 1989 році у Москві вийшла збірка «Николай Капуста», у Донецьку видати  у 2008 «Веселий город», а у 2012 «Посмішка у дев’ятку» допоміг наш міський голова Олександр Лук’янченко, за що йому моя велика і щира подяка.  «Посмішка у дев’ятку» була приурочена до Євро 2012, отже, тут  гумор специфічний, на футбольну тематику.  Це щодо любові до карикатури. Хочу сказати ще про одну любов мого життя — дружину Любов, вона подарувала мені двох синів, ті у свою чергу знайшли у капусті по синочку.

Дивно, але після виходу на пенсію я почав працювати ще більше, ніж в часи, так би мовити, продуктивного віку, в мене багато замовлень на ілюстрування книг. Для донецького видавництва БАО я зробив кольорові   малюнки до популярних казок «Три поросятка», «Кіт у чоботях», книг сучасних донецьких авторів. Ілюстрував одне з видань байок Крилова, оповідання Ільфа і Петрова.

—  У вас є серія дружніх шаржів на письменників Донеччини, напевне, ви добре знаєте їхню творчість, товаришуєте?

—  Так. Я намалював портрети майже всіх донецьких письменників, і не тільки донецьких. Петро Бондарчук написав два томи  дружніх віршів–епіграм, а мені запропонував зробити малюнки. Щоб намалювати шарж, треба добре знати людину, роздивитися особливості характеру. А коли йдеться про письменника, звичайно, треба знати його творчість.  Із задоволенням я читав і читаю  твори наших земляків. З наших класиків Григорія Кривду люблю. Він і лірик тонкий, і гумор у нього гарний.  Петро Бондарчук. Валентин Юрченко.  Мені, як читачеві, найближче гумор. З  Павлом Кущем у нас творчий тандем,  я  ілюструю його книги.

— А самі літературною творчістю не захоплюєтесь?

—   Знаєте, є таке гумористичне визначення: «датський поет», тобто, той, хто пише римовані рядочки до свят, ювілейних дат. Я з них, з «датських». Хоча інколи побуваю на виставці когось із своїх колег — і виникає бажання поділитись враженнями, тоді беруся за перо замість олівця, надсилаю матеріал до періодичних видань, але це рідко. А вчора дивився новини, і виникла така репліка:

Футболістів за кордоном купують навалом —
Кажуть, що своїх талантів в Україні мало.
Я не знаю, чи бували такі прецеденти,
Та, може, ми купимо там і президента?

—  Цікаве спостереження, а головне — в ньому є притаманна гумору позитивна енергія. Бо останнім часом негативної інформації аж занадто багато.  А як ви ставитесь до такого прислів’я: «Скільки не говори «мед» — у роті солодше не стане»?

—  Мудре прислів’я. Не говорити треба, а діяти. Або виробляти мед, або йти його купувати. А якщо у сенсі переносному, знову ж–таки — не балакать треба про добрі справи, а робити їх. Тоді усім буде добре.

—  А давайте про «мед» поговоримо, тобто про приємні події, може, від того все довкола зміниться на краще?

— Обов’язково зміниться. Я  хочу,  щоб  люди частіше відвідували художні виставки, щоб відбувалися фестивалі гумору, щоб газети частіше друкували карикатури.

А в мене з  останніх приємних подій — минулого року у Румунії проходив  грандіозний всесвітній конкурс шаржів «Великі Румуни». Я знаходив інформацію по довідниках, енциклопедіях,  намалював велику серію портретів, і як результат —  став володарем Гран–прі.

Постійно відвідую виставки своїх колег–художників у Донецьку, мене запрошують у журі різноманітних конкурсів, одне з таких цікавих змагань — відкритий мистецький  конкурс «Срібні дзвони», який щорічно проходить на батьківщині Володимира Сосюри у Дебальцевому.

—    Що побажаєте нашим читачам?

—   Треба не забувати про гумор, він вас завжди підтримає у будь–які тяжкі хвилини життя.

Надеемся, размещенные здесь рисунки мастера юмористического жанра Николая Капусты помогут нам   взглянуть на себя со стороны, поставить себя на место другого человека, понять его точку зрения, научиться замечать и слышать не только себя.

Беседовала Лариса Бондаренко