За що і кого нагороджує орденами Президент в Україні?

29.11.2009 18:49:27

Мені приємно було взнати, що з нагоди Дня Свободи 18 листопада Президент України не забув Донецьк. І відзначив великими державними нагородами за «визначний особистий внесок у відстоювання національної ідеї, становлення і розвиток Української незалежної держави та активну політичну і громадську діяльність» в тому числі аж трьох донеччан.

Нагадаю, що свято Дня Свободи було встановлено указом Президента України від 19 листопада 2005 року «з метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, виховання у громадян почуття національної гідності, враховуючи історичне значення революційних подій осені 2004 року, які засвідчили волелюбність Українського народу, його прагнення до свободи і демократичних цінностей, та на підтримку ініціатив громадськості».

Тобто, ще раз: День Свободи був встановлений, «враховуючи історичне значення революційних подій осені 2004 року».

В Донецьку ордена «За заслуги» III ступеня удостоївся Володимир Стефанович Білецький, професор Донецького національного технічного університету, співзасновник Народного руху України за перебудову в Донбасі.

А науковий секретар Донецького обласного відділення Наукового товариства імені Шевченка Пасько Ігор Трохимович та співзасновник Донецької крайової організації Народного руху України, нині голова правління асоціації кредитних спілок  Тищенко Микола Анатолійович нагороджені орденом «За мужність».

Визнаю: нагороджені вельми достойні люди. Але вони не були учасниками «революційних подій осені 2004 року».  Хоча, безперечно, всі нагороджені були колись (на початку 90–х) активними громадськими діячами — коли кудись щезла Комуністична партія, і всім подумалось, що Рух от–от візьме владу в Україні. Але трошки пізніше, коли стало зрозуміло, що зміни у владі не відбулися, достойні люди стали займатися достойною їх наукових звань роботою. Вибори 2002–го, 2004–го готувалися і проводилися без них.

Але сьогодні вони нагороджені, в тому числі орденом «За мужність». Нагадаю, що орден «За мужність» — українська державна нагорода, орден, який надається для відзначення військовослужбовців, працівників правоохоронних органів та інших осіб за особисті мужність і героїзм, виявлені при рятуванні людей, матеріальних цінностей під час ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, у боротьбі зі злочинністю, а також в інших випадках при виконанні військового, службового, громадянського обов’язку в умовах, пов’язаних з ризиком для життя.

Але в указі Президента України немає жодного військовослужбовця, жодного працівника правоохоронних органів, і жодної людини, яка проявила особисті мужність і героїзм при рятуванні людей, матеріальних цінностей, у боротьбі зі злочинністю. Є тільки члени «Просвіти» і деякі «співзасновники» Руху.  Ну добре, здавалось би, і тут, при бажанні, можна знайти якусь логіку. Якби не одне «але»…

Я знайшов в Указі Президента, наприклад, одного із співзасновників Нікопольської міської організації Народного руху України  Дніпропетровської області — але не знайшов в Указі Президента одного з трьох ініціаторів установчих зборів Дніпропетровської організації Народного Руху України (за перебудову) і її керівника впродовж  багатьох років Івана Івановича Шулика. Який також входив і до організаційного комітету по скликанню Установчих Всеукраїнських Зборів Руху у Києві.

Іван Шулик 26 квітня 1989 року був співорганізатором першого мітингу у центрі Дніпропетровська, організованого міською організацією НРУ, за що був покараний Кіровським райсудом Дніпропетровська. 20 серпня 1989 року Іван Шулик провів установчу конференцію обласної організації Народного Руху України, за що знову був покараний Бабушкінським райсудом.  Впродовж 1989–1990 року проти Івана Шулика двічі порушуються  уже кримінальні справи.

16 липня 1991 року з ініціативи НРУ над Дніпропетровськом піднято синьо-жовтий прапор, а 20 липня 1991 року міська влада серед ночі знищує щоглу, мобілізувавши близько 150 міліціонерів, які до того ж побили рухівців, що охороняли прапор. Серед охоронників прапора тієї ночі були: Іван Шулик, Геннадій Сахаров, Олесь Завгородній, Ігор Петровський. 20 липня 1991 року Іван Шулик оголошує в знак протесту безстрокове голодування в центрі міста перед  міськрадою. 21 серпня 1991 року групу активістів-агітаторів заарештовано біля ЦУМу. Серед затриманих: Геннадій Сахаров, Іван Шулик, Ігор Петровський, Анатолій Довгозв’яга.

24 серпня 1991 року 50  членів НРУ беруть участь у буремних подіях в Києві. В цей день Івану Шулику довірено прапор, який буде піднято над Верховною Радою України.

В 2002 році на виборах до Верховної Ради головою блоку в області був обраний Іван Шулик.  В 2004 році довірена особа від В. Ющенка по 27 округу Іван Шулик провів активну виборчу компанію і отримав найвищий відсоток серед міст та сільських районів на Дніпропетровщині. З ризиком для життя — був побитий кастетами прямо біля свого будинку.

Але Іван Шулик ордена «За мужність» сьогодні від Президента не удостоївся.

Я знайшов в Указі Президента співзасновника місцевого осередку Народного руху України з міста Бердичева Житомирської області —  але не знайшов в Указі Президента голову першого в Житомирі гуртка Товариства української мови ім. Т.Шевченка, голову першого на Житомирщині осередку НРУ і багатолітнього керівника обласної організаціїї Руху Васильчука Святослава Карповича. Якого ще в 1966-1967 роках виключали з університету «за націоналістичні погляди і розповсюдження нелегальної антирадянської літератури», і який був заарештований, потім переслідувався КДБ.  Потім він був головним редактором житомирської обласної газети «Віче», в 2008 році йому присвоєно звання заслуженого журналіста України. Він був депутатом обласної ради, був керівником обласної УНП і кандидатом по списку «Нашої України» в 2002 році, був учасником підготовки Майдану.

Але Святослав Васильчук  ордена «За мужність» сьогодні від Президента не удостоївся.

Так само, як не удостоїлися сотні інших справжніх достойних людей. Але головне навіть не в тому, чи правильно нагородив Президент, чи ні. Головне в тому, що в нашій державі зараз все абсолютно побудовано на принципі «близькості до тіла». Так формуються списки народних депутатів — із братів, племінників, водіїв, секретарш, банщиків. Так відбувається призначення на державні посади — не на принципах професійності, порядності, відчуття громадського обов’язку, а із своїх близьких і відданих окремим  посадовцям людей. Це, насправді — хвороба. Хвороба суспільства, яку нам ще треба пережити.

Анатолій Герасимчук