Опубликовано: 24.02.2017 18:23:06

«Але найбільшою правдою з усіх є те, що ми всі на ласці часу. То ж не марнуймо його!»[1]

Іван Лучечко

Та земля, на якій народився, де пройшло дитинство, зростав і пізнавав світ, завжди дорога та мила серцю кожної людини. Мужніючи, ступаючи в доросле життя ми починаємо розуміти, що той рідний куточок землі – батьківська хата – маленька батьківщина, дають нам сили, гріють душу спогадами та любов’ю. І це тепло рідного крила по-особливому горне до себе, коли людина живе далеко від рідного дому.

Дорогий читачу, у своїй розповіді я хочу розповісти про свого односельчанина, а тепер жителя США Івана Михайловича Лучечка. Щоб вповні ви змогли осягнути його тісний зв’язок з рідною землею, варто згадати найважливіші віхи його біографії.

Лучечко Іван Михайлович народився 22 жовтня 1928 року в селі Горуцьке (тепер – Гірське) Миколаївського району що на Львівщині. Своє навчання у сільській школі він розпочав ще за польської окупації, а п’ятий клас вже закінчив за російсько-більшовицької.

Вересень 1941 – весна 1944 років – період навчання Івана Лучечка у Стрийській гімназії. Батьки Михайло і Марія старалися всіляко підтримувати і сприяти навчанню свого єдиного сина. Для Івана Лучечка ці чотири класи гімназії стали великим поштовхом до подальшого навчання і здобуття освіти.

У серпні 1944 року, під час окупації села Горуцько німецькими військами, німці забирали в основному молодих чоловіків і пішки під конвоєм вели в Дрогобич на збірний пункт, який був розташований на території тюрми «Бридітки». Серед них був і 15-літній Іван Лучечко. Людей забирали босих, напівроздягнених, голодних. Вже із Дрогобича їх колонами переводили в Ужгород, а звідти – поїздом до Будапешта, Відня, далі – до Німеччини на роботу. Лучечко Іван потрапив у Гамбург, де і працював разом із такими ж полоненими у порті ріки Ельба на суднобудівному заводі. Тут він із своїми односельчанами складали нові та ремонтували старі, пошкоджені війною, підводні човни і кораблі. Вже згодом, Іван Михайлович згадуючи говорив, що «цих дев’ять місяців – від початку полону і до закінчення війни, стали твердою школою життя і людських страждань. Це був час суворого вишколу і гартування по відношенню до голоду, холоду, постійних бомбардувань, недоспаних ночей, довгих годин виснажливої праці, пізнання людських характерів, знущань та багато іншого. У таких умовах інстинкт самозбереження оволодіває людину, а підлітки дорослішають на очах» [2].

8 травня 1945 року прийшла звістка про капітуляцію Німеччини та інформація про те, що вони стали підвладні англійським військам. Перед Іваном Лучечком постав вибір подальшого майбутнього. У зв’язку із непростою ситуацією на радянській території, Іван вирішив податися на Захід.

Упродовж 1945 – 1950 років Іван Лучечко проживав біля Гамбурга в українському таборі для втікачів Гайденав. У цьому ж таборі він закінчив гімназію і у 1950 році виїхав до Америки. А там незабаром розпочалася Корейська війна. Іван Лучечко чотири роки служить в американській військовій авіації, досконаліше вивчає англійську мову, отримує громадянство США (5 листопада 1953року). А вже згодом, після демобілізації з армії, отримав стипендію і вступив на навчання в Колумбійський університет.

Саме тут знову проявилася велика жага до навчання і здобуття повноцінної освіти. Молодий юнак повністю поринув у світ знань, навчався з особливою наполегливістю і завзяттям. Такі старання з часом принесли свої добрі результати. Іван Лучечко закінчив аспірантуру по відділу історія Східної Європи і бібліотекознавство, здобув ступені магістра бібліотекознавства у Колумбійському університеті (1961р.) та магістра політології у Гантер коледжі у Нью-Йорку (1969р.). Три роки він викладав в Колумбійському університеті, згодом викладачем історії Східної Європи в Стейтовому коледжі у Джерзі-Ситі (1962 – 1994 рр.) та відтак тридцять два роки був заступником директора бібліотеки New Jersey City University.

У 1981 році одержав першу нагороду Українського Наукового Інституту Гарвардського Університету за англомовну бібліографічну монографію «Російсько-українська проблема. 1917—1921 років: класифікований й анотований довідник про совєтський політичний репортаж у «Правді» (The Russo-Ukrainian Problem. 1917 – 1921: A Classified and Annotated Guite to Soviet Reportaqe in Pravda)[3]. Іван Лучечко так пише про свою працю: «це і є ключ до всього, що «Правда» в ті роки писала про Україну: військові дії, політика, економія, голод, статистичні дані, тощо. Дещо з тоді написаного й сьогодні є актуальним»[4]. В науковій діяльності Івана Лучечка спостерігається знову ж таки звернення до історичних проблем рідного народу. Напевно, саме тому він і в цій галузі здійснює великі успіхи, як дослідник.

З 1966 року Іван Лучечко – невтомний мандрівник, історик, здійснив 30 екскурсій як провідник туристичних груп по світу для Нью-Йоркської агенції «Кобаснюк». Таким чином подорожував і до Радянського Союзу. Адже в США проживають багато українців, які виявляли бажання відвідати землю своїх батьків. Організовуючи такі екскурсійні поїздки на Україну, він мав можливість неодноразово відвідати і свою рідну маленьку батьківщину. Проте радянська система і в цьому зуміла побачити небажане. Так 5 березня 1982 року, після доповіді-дискусії на тему: «Позитиви і негативи поїздок в Україну», радянське посольство у Вашингтоні перестало видавати Івану Лучечкові візи на подальші туристичні маршрути «США – Радянський Союз».

Вже після розпаду великої радянської імперії в 1993 році Лучечко їздив разом з американською освітньою місією в Магадан, Владивосток, Хабаровськ, де мав численні зустрічі з українськими громадами[5]. Ще багато цікавих, пізнавально-дослідницьких подорожей здійснив Іван Лучечко у 1990-х роках і таким чином відкрив для американської діаспори «материки» (поселення)  українців на Зеленому Клині, Мурманську, Архангельську, на Соловецьких островах[6] та інших місцевостях Росії. Зокрема, у Владивостоці пан Лучечко допоміг Товариству Української Культури – фінансово підтримав подальше видання їхньої газети «Українець на Зеленому Клині» та діяльність української суботньої школи[7].

Варто відзначити, що після повернення Івана Лучечка до Америки з поїздки на Сибір (місто Магадан, столиці «Зеленого Клину» – Владивосток, Хабаровськ), він неодноразово виступав у Нью-Йорку в Українськім Народнім Домі з доповіддю про результати подорожі «Українці на Зеленому Клині». А кошти, які були зібрані під час цих виступів, призначалися на стипендійну акцію Союзу українок Америки для студентів східної діаспори[8].

З вищеописаного можна зрозуміти, як Іван Лучечко горнеться до своїх земляків і старається підтримати їх в усьому, а саме у розвитку української культури. Протягом усього свого життя він несе благородну місію підтримки добрих справ, починань, які мають у своїй основі все рідне – українське.

Вагоме місце в житті Івана Лучечка займає діяльність в Українському Музеї в Нью-Йорку. У 1986 – 1988 роках Іван Михайлович був членом управи музею, а в 1986-1987 роках – виконував обов’язки секретаря в екзекутиві. Вже з 1996 – 2000 роки він стає Головою Управи цієї організації. Діяльність Українського Музею – це дуже важлива віха в історії української громади США, основне завдання якого – збирати, зберігати, експонувати й інтерпретувати, популяризувати зразки української культури та історії. Все здійснюється з допомогою виставок, освітніх курсів, публікацій та різних мистецьких імпрез[9].

Іван Лучечко називає цю інституцію «святилищем», де зберігається і оживає історія нашої нації, її культура, традиції. На річних зборах він так відгукується  важливість підтримки цього осередку культурної спадщини українського народу: «Усі культурні народи світу мають свої музеї, ними дорожать, опікуються, їх фінансують. Ми також належимо до цих культурних народів світу. І тому репрезентативний Український Музей в Америці є нашим спільним громадським обовязком перед нашими предками і нашими нащадками».

Ярослава та Іван Лучечко – США, лютий 1994 року.

Варто також ще згадати слова Івана Лучечка, як новообраного Голови Управи УМ, на Загальних Зборах в 1996 році: «…ми разом не даємо Музеєві запропаститися. Я відразу хочу також наголосити і двічі підкреслити, що при тому музейному возі всі однаково потрібні і всі однаково важливі: і ті, що його тягнуть, і ті, що його пхають, і ті, що його фінансують, і ті, що на ньому їдуть. Лише тоді він стане таким Музеєм, яким ми всі хочемо його бачити»[10]. Ось так навіть з нотками позитиву новообраний Голова Управи УМ характеризує важливість усіх у великій спільній праці, як «невтомних орачів музейної ниви»[11].

Іван та Ярослава Лучечко разом із дітьми – Роксоляною та Адріяною Пластова оселя East Chathom, New York – липень 1969 року

Щоб в повній мірі описати громадську діяльність Івана Лучечка варто сказати, що він – провідний член Пласту в Джерзі-Ситі (станичий) і член пластового Загону «Червона Калина», член дирекції кредитної спілки «Самопоміч» у Джерзі-Ситі, співочий учасник українського хору «Думка» (у період 1957 – 1967 років) і церковного хору святого Юра в Нью-Йорку.

Виступ Івана Лучечка на бенкеті-бенефісі Українського Музею в Нью-Йорку 2 листопада 1997 року

Варто відзначити прагнення Івана Михайловича до збереження і передачі наступним поколінням своїх знань, дослідницьких праць та наукових матеріалів. Так, у 2007 році, він упорядкував і передав Архів Пластового Загону «Червона Калина» (за період 1925 – 2006 рр.) Національній бібліотеці ім. В. Стефаника НАН України (м. Львів).

У своєму листі до мене за 27 вересня 2009 року Іван Лучечко так пише про пластовий Загін «Червона Калина»: «Загін «ЧК», членом якого був Степан Бандера, майже на 80 % був знищений більшовиками під час війни. Вже після війни «Червона Калина» відродилася у діяспорі, а після проголошення Незалежності, відновилася також в Україні. В останніх кількох роках відбулося вже 4 спільних зустрічей і ділових нарад у США обох відновлених «Червоних Калин». Під час цьогорічної зустрічі, яка відбулася 26 – 27 вересня на оселі Українського Народного Союзу – «Союзівці», присутні були дуже зацікавлені і задоволені Твоєю «Піснею про Степана Бандеру». Бажаю Тобі повні пригорщі успіхів, щастя і здоров’я». Іван Лучечко не залишався осторонь ні однієї культурної події українців, що відбувалася в США. В усьому присутня його участь, обізнаність та підтримка.

Моє знайомство з Іваном Михайловичем Лучечком відбулося 4 липня 2004 року, коли він разом із своєю донькою Адріяною приїзджав в рідне Горуцько. Святкова зустріч відбувалася в загально-освітній школі села. З Гірською школою Івана Лучечка пов’язує тісна освітньо-культурна співпраця, яка триває уже багато років. Свою особисту бібліотеку, в яку входять історичні дослідження, наукові праці, матеріали по Українському Музею в Нью-Йорку, різні статті, дописи, документи, подяки, грамоти, матеріали про подорожі, діяльність Пласту, різну кореспонденцію – в тому числі і з Гірською СШ, передав для постійного користування бібліотеці сільської школи. Значну частину матеріалу, яка ввійшла в основу написання цієї статті, я почерпнула саме із цих джерел.

Так в листі до дирекції Гірської школи (тепер вже Гірський НВК) за 28 травня 2001 року Іван Лучечко пише, що «чим людина старша, тим частіше повертається спогадами і думками до свого дитинства й минулого. Для мене таким минулим є моє Горуцько й Україна. Під впливом таких дум і почувань, я вислав сьогодні для Гірської (Горуцької) середньої школи частину свого особистого архіву. Туди входять знимки і фотографії (горуцькі і негоруцькі), документи, виставлені мені під час і після Другої світової війни, американське громадянство, звільнення зі служіння у летунстві США, університетсткі дипломи, дані про працювання у американських коледжах й університетах, наукові статті й газетні дописи, інформації про мою українську громадську діяльність, відзначення, призначення й подяки, важливіша кореспонденція з українцями в Україні та східній і західній діяспорі тощо. Все це, до певної міри, є моїм звітом перед Горуцькою громадою  і Вашою школою, з якої я вийшов, про моє діаспорне життя і діяльність за роки 1944 по 2000. Цей архів передаю Гірській СШ на власність, без ніяких своїх обмежень, застережень і вимог. Сподіваюся, що він для бажаючих буде доступний, інформативний і цікавий».

Саме у цьому бачиться мені особлива точність, делікатність, шанобливе ставлення Івана Михайловича до численних матеріалів, які мають величезне інформативне значення не тільки для Гірського НВК, а й села Гірського в цілому. Рідна школа пишається своїм земляком, який досягнув значних успіхів у науці і ставить його хорошим прикладом для наслідування своїм учням. На дошці пошани Гірського НВК «Наша гордість» Іван Лучечко займає чільне місце, як вчений, історик-дослідник, меценат та подвижник освіти, культури рідного села[12]. Його поле зору охоплює усе, що відбувається на Україні. В цьому проявляється повага і пошана батьківського краю, велика любов до материнської мови – як тепло, чисто і милозвучно звучить вона з уст свого відданого сина.

Ярослава й Іван Лучечко на з’їзді Українських Сеньйорів в оселі УНС «Союзівка» червень 2009 року

Разом із дружиною Ярославою Лучечко (дівоче прізвище – Остап’як), яка родом із містечка Новий Лисець біля Івано-Франківська, виховали двох дочок – Роксоляну та Адріяну. В сім’ї між собою було заведено розмовляти тільки українською мовою. Ось це і є справжня відданість, любов до рідного слова та материнської мови. Вражає те, що Іван Лучечко, довгі роки проживаючи в Америці, далеко від рідної землі своїх батьків, все ж таки зберіг і в своїй сім’ї надалі продовжує українські традиції, культуру, чисту українську мову, любов до усіх своїх односельчан, земляків – українців, які розкидані долею по цілому світу. Іван та Ярослава Лучечки привнесли великий особистий вклад у підтримку розвитку української культури в США – на розвиток Українського Музею (від 1984 року), на заснування першої постійної Кафедри Українознавства в університетах ЗДА, а також культури, освіти рідної України. Тут варто згадати пожертви на видання підручників для народних і середніх шкіл України, на Фундацію Піддержки Дипломатичних Представництв України, на Народний Фонд Допомоги Україні, а також багато-багато інших.

В листі до Гірського НВК за 2 жовтня 1992 року Іван Михайлович пише про відродження освіти, культури і свободи в незалежній Батьківщині: «Ми, у західній діяспорі, з преси і від приїжджих тепер з України державних достойників знаємо, що хоча вже й маємо власну державу, та через економічно-фінансову реформу країни, нашій дітворі і молоді по школах бракує тепер підставового ремесла до науки, знання й уміння: нових підручників, книжок, зошитів, паперу і т.п… Українці Америки вже зібрали понад пів мільйона долярів на видання шкільних підручників для України». Разом із дружиною вислали для Гірського НВК пакунки із різним шкільним приладдям, українську літературу – «Історію України» М.Грушевського, п’ятитомник «Енциклопедії українознавства», твори Івана Франка, Лесі Храпливої та багато інших книг.

Саме в таких добрих справах проявляється особлива уважність Івана Лучечка до рідної односельчанської молоді. Заслуговує великої поваги його участь в житті школи, її потреб та інтересів, незважаючи на велику «заокеанську» відстань.

Тут варто згадати і лист за 1 травня 1998 року: «Сьогодні висилаю для школи два пакунки. У одному журнал «Наше життя», за роки січень 1974 по грудень 1997 включно. (Не бракує ні одного місяця.) Сподіваюся, що знайдете на його сторінках багато цікавого, інформативного і корисного матеріялу про наші релігійні і національні свята, мистецтво, звичаї, історичних осіб, тощо. У другому пакунку знаходиться всячина до шкільної і бюрової (кабінетної) праці та книжки. Більшість книжок призначена для початківців, які вивчають англійську мову. Все більше й більше зустрічаємо тут учнів і студентів з України, які вже дуже гарно володіють англійською мовою. А коли у Вашій школі такої програми немає, тоді може ці книжечки пригодяться дітворі як витинки для ілюстрацій». Також сюди ввійшли і інформаційні матеріали про Український Музей в Нью-Йорку, кілька чисел американської преси – «Свобода» і «Нью-Йорк Таймс».

Турбувався він і про те, щоб рідна сільська школа «йшла в ногу із часом», а саме про необхідність комп’ютеризації шкільництва на Україні. Як сам і пише 22 квітня 2001 року до дирекції школи: «Вивчення компютерної й інтернетної грамоти учнями й учителями – це вимога сучасності. Питання лише – де через сучасні українські негаразди взяти на це грошей? Ваша школа хоча й не має фінансового капіталу, та за те має великий учнівський і учительський капітал»[13]. Таким чином турбується, клопочеться, щоб вдосконалити шкільне навчання і спонсорує на таку ціль комп’ютери з усім необхідним до них обладнанням, підключення до світової мережі Інтернет та дві копіювальні машини. Клас інформатики в школі стає в особливій пошані, а учні з великим задоволенням навчаються працювати із комп’ютерною технікою.

Усі ці приклади свідчать про велику любов і добрі справи для свого рідного народу. Навіть відстань не стає на заваді його турботливого ставлення і співпереживань за долю освіти рідного села. Адже, як сам Іван Лучечко пише: «Серцем, однак, я завжди був і є у рідному селі. Бо там почалося моє життя й дитинство, там спомини моїх юних літ, і там Ваші попередники, довоєнного покоління, навчили мене читати і писати. Це і є одною з причин моїх частих відвідувань Гірського, – часом навіть з дружиною і нащадками» (Із листа до Гірського НВК за 2 жовтня 1992 року).

Склалося так, що Україна мала має нелегку історичну долю. Радянська освітня система мала свої пріоритети і саме Україна займала в них вагоме місце. Іван Лучечко на основі власних численних досліджень українсько-російських взаємин, а також великого життєвого досвіду, говорив, що: «Попри всі недоліки, які були в Радянськім Союзі, москаль (росіяни) один єдиний у цілому світі давав освіту, в тому числі і вищу,безплатно, і робоче місце, а це є основа нашого життя на цій землі»[14].  Для Івана Лучечка саме освіта стала пріоритетом в житті. Згодом він неодноразово буде підтримувати, всіляко заохочувати своїх здібних, талановитих односельчан до навчання.

Згадуючи своє навчання і той час, обставини, в яких проходили його юнацькі роки, Іван Михайлович пише, що: «я колись мріяв стати юристом, а став істориком. Юриспруденційні студії у нас дуже коштовні. Прибувши до Америки «голий, босий і простоволосий», без копійки і знання англійської мови, я таку «екстравагантність» у той час не міг був собі позволити, а платити за мене не було кому…»[15]. Як-то кажуть в народі – у долі свої плани. Такий нелегкий шлях до навчання привніс у життя розуміння цінувати те, що маємо. Бо для того, щоб чогось досягти, потрібно багато і невтомно працювати. Серце пана Лучечка стало дуже чуйним і відкритим до тих молодих людей, які чогось щиро прагнуть у своєму житті, але через брак можливостей не можуть в повній мірі здобути бажане. Адже іноді навіть позитивна оцінка зі сторони стає величезним заохоченням, поштовхом для здійснення своєї доброї мети.

Іван Лучечко, проживаючи в Америці, завжди в курсі усіх культурних подій рідного Горуцького. Він підтримує активне листування із своїми односельчанами. Саме таким чином спілкуючись зі мною, вислав мені численні номери газети «Свобода». За його підтримки моя перша поетична збірка «Мелодії мого серця» увійшла в бібліотеку тижневика «Свобода» (про що згадано в статті «Книжки, надіслані до бібліотеки тижневика «Свобода» – «Свобода» за 17 жовтня 2008 року РІК СXV, число 42, с. 20.), а поезії були опубліковані на сторінках цього періодичного видання. Рубрика «У світі поезій» «Свободи» за 8 серпня 2008 року (РІК CXV, число 32, с.26) публікує мою добірку віршів «Щось рими сумно пов’язались» із супроводжуючим листом Іван Лучечка: «19-літня талановита дівчина Марічка Гев походить з мого родинного села Горуцько (переназваного за радянської влади на Гірське). Вона робить гарне враження надійної для України молодої людини. Ми з дружиною постараємось фінансово допомогти їй у студіюванні. …Я певний, що перша згадка про неї в українській газеті США буде для неї великим заохоченням до дальшої праці».

Іван Лучечко підтримав мене у виданні моїх поетичних книг «Твоя королева часу» (2009), «Світло довіри» (2015) та нотного збірника авторських творів «Лети, моя пісне» (2009). З його допомогою добрий приятель сім’ї Лучечків у США учитель Володимир Остап’як також долучився до видання мого творчого доробку. Це було для мене особливою несподіванкою і, звичайно, дало можливість донести своє поетичне слово до читачів вже у довершеному друкованому вигляді.

Мої батьки з самого дитинства підтримували моє прагнення до навчання і старалися всіляко заохочувати, допомагати, направляти. Домінуючою сферою інтересів стала для мене музика, а особливо творчість – написання пісень, поезій, гра на музичних інструментах (сопілці, гітара, фортепіано). Закінчивши навчання в Гірській СШ та Дрогобицькому державному музичному училищі ім.В.Барвінського перед мною постала мета здобуття вищої музичної освіти у Львівській національній музичній академії ім.М.Лисенка. Іван Михайлович повірив у мене, заохотив до подальшого навчання – так у 2008 році я стала його стипендіаткою. В рідному Гірському, від проголошення самостійної України, Іван Лучечко допоміг вже дев’ятьом учням сільської школи – найкращим, найталановитішим та найбільш потребуючим, виділивши для цього свої іменні стипендії[16]. Адже, як вважає пан Лучечко: «молодь – це будучність нашої нації і держави»[17].

Зараз я вже закінчила своє навчання і працюю по здобутій спеціальності викладачем у Львівській державній хоровій школі «Дударик» ім. М. Кацала. Іван Михайлович дав мені свого роду путівку в життя. Тепер вже я навчаю дітей, прищеплюю їм любов до мистецтва, Батьківщини, рідної мови і пісні через музику. Не хочеться зупинятися на досягнутому. Від свого видатного земляка перейняла велике прагнення до кращого, невтомної праці над собою, вчитися і надалі – тепер здобуваю науковий ступінь «кандидат мистецтвознавства» у Львівській національній музичній академії ім.М.Лисенка.

З Іваном Лучечком ми тепер часто переписуємося, спілкуємося в режимі телефонних дзвінків. Вже довший час я мала на меті написання такого дослідницького матеріалу про нашого односельчанина. І ось, очевидно, прийшов на те час. Мені дуже хочеться, щоб не тільки в Гірському на Україні, а й в США дізналися в повній мірі про добрі справи професора Івана Лучечка. Впевнена, що чимало уже відомо про нього, але ця інформація буде по-особливому повноцінною, адже написана на основі архівних матеріалів пана Лучечка, особистого листування зі мною та односельчанами.  Саме завдяки активній переписці зі своїми родичами, знайомими в Гірському, він завжди знає про життєві справи, новини та події рідного села.

Дізнавшись про відкриття в Гірському катехитично-хорової школи «Покров» при храмі Покрови Пресвятої Богородиці, він здійснив благодійну допомогу для розвитку такого освітньо-культурного проекту – на придбання музичних інструментів. Адже діяльність катехитично-хорової школи є дуже вагомою в культурному і духовному житті села. Величезне значення має релігійне і музично-освітнє просвітництво, залучення дітей та молоді до участі в Літургії, духовний, музичний розвиток і виховання. А Іван Михайлович, як людина високоосвічена і моральна, розуміє це по-особливому – добра справа потребує підтримки, адже це безцінний внесок у наше майбутнє – виховання наших дітей.

Така велика подвижницька праця стала вже навіть невід’ємною частиною життя Івана Лучечка. Значну підтримку Іван Михайлович здійснив і на реконструкцію храму Покрови Пресвятої Богородиці та будівництво нової церкви свщ. Миколая Чарнецького в селі Гірське. У 2004 році разом з дружиною Ярославою жертвували кошти на будівництво патріаршого Собору Воскресіння Христового УГКЦ у Києві. Адже без віри ні одна добра справа не матиме успіху та продовження. Шанобливе ставлення до християнських чеснот та високі моральні принципи притаманні сім’ї Івана Лучечка.

Жителі села Гірське люблять, поважають і пам’ятають свого видатного земляка. Вони пишаються ним, ставлять в добрий приклад для наслідування – людина, яка великим прагненням до навчання, величезною працею над собою, здобула успіх та світове визнання. Так, горучанин Петро Петришин у двох своїх книгах-дослідженнях «Історія села Гірське-Горуцько» (2002) та «Життя – це вічна боротьба добра із злом: автобіографічний нарис» (2008), в розділі «Інтелект нашого села», пише про Івана Лучечка. Варто відзначити і книгу вихідця із Гірського Івана Кахнича «Моє рідне село та його величні люди: нариси» (2013), в якій зібрано численні матеріали про життя і наукову діяльність пана Лучечка.

Час невпинно біжить і навіть в якійсь мірі підганяє нас. І з кожним пройденим роком чомусь здається, що його навіть бракує. Минуле – у спогадах, теперішнє – у щоденних справах і турботах, а майбутнє – в надії на все добре. Іван Лучечко так роздумує у своєму листі до Гірського НВК у Великдень 1993 року: «Я даремно пробував собі уявити чиї то можуть бути діти у Вашій школі тепер. Може «во время оно» бавився з їхніми дідами й бабунями, до одної кляси ходили, весною гусята на «балацьке» гонили, осінню худобу на «березі» пасли, а на Різдвяні Свята, колядуючи, людям снігу в хати наношували… Як бачите, лише гарні спомини залишилися з мого Горуцького дитинства. Але хвала Богові й за те. Бо без гарних спогадів і мрій життя було б досить химерне навіть в Америці». Позаду – нелегке, але таке тепле і щире дитинство, в теперішньому житті – багато добрих справ, задумів, втілення численних проектів на благо усьому українському народу, який живе в Україні та по цілому світі.

На жаль, немає уже дружини Івана Михайловича – Ярослави Лучечко. Але є пам’ять про неї, про той час, який вони прожили разом, залишився слід на землі від численних добрих справ в серцях багатьох людей.

Іван Лучечко з 1994 року перебуває на пенсії, увесь свій час присвячує українським справам в США та громадській діяльності. Тепер проживає у штаті Флорида разом із своєю донькою, але, як сам говорить: «серцем в рідному Горуцькому…».

А час все ж біжить… Впевнена, попереду в пана Лучечка ще багато цікавих, творчих, культурних проектів. Адже людина, яка настільки віддана своєму народові, просто не може залишатися осторонь його сучасності – потреб, подій, здобутків та втрат. Іван Михайлович з бадьорістю і позитивним настроєм ступає в майбутнє і щиро вірить, що воно буде світле та успішне. А це, безумовно, в повній мірі залежить від нас самих. І вкотре повторює своїм землякам свій життєвий орієнтир: «Радіймо життю, кожній його хвилині. Бо життя – це односторонній рух, тож потрібно в ньому творити все найкраще і добре. Повернути щось назад просто неможливо, тому вже сьогодні треба працювати над своїми добрими вчинками і справами».

*   *   *

Лучечкові Івану Михайловичу

присвячую

Любов до рідної домівки Ви бережете у душі. Її безмежжя може тільки Відчути той, хто у житті Відкрите й чисте серце має, Хто пам’ятає, хто шукає…

Душею, думкою і словом Долає відстань ця Любов. Й Ви повертаєтесь додому, У те Горуцько, під Покров, Покров Святої Благодаті Й тепла родини в рідній хаті.

Ви сильні духом. Ваші справи Добром засіяні в полях – На Україні й, не для слави, В людських пророщені серцях. Все для майбутнього у дітях. …Вогні добра крізь простір світять.

Ви не шкодуєте уваги До свого рідного села – Цим варті шани і поваги, Бо ця Любов повік Свята. Вам за науку я вдячна дуже, За Вашу віру і небайдужість.

Марія Гев,

викладач Львівської державної хорової школи «Дударик» ім. М. Кацала, здобувач наукового ступеня Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка. Січень 2017 року, с. Гірське

Список використаної літератури

Кахнич І. Моє рідне село та його величні люди: нариси. – Дрогобич: Посвіт, 2013. – с.106 – 113.

Новини Українського Музею – Summer/Літo 1996, NewYork – 4 с.

Петришин П. Історія села Гірське-Горуцько: короткий енциклопедичний довідник. – Львів: Вільна Україна, 2002. – с. 277 – 279.

Петришин П. Життя – це вічна боротьба добра із злом: автобіографічний нарис. – Львів: Вільна Україна, 2008. – с. 88 – 89.

Преса:

Білокур О. Подарунок сільській бібліотеці / О.Білокур, гол.ред. С.Леськів // Громада. – 28 квітня 1998.

Загін Червона Калина: Дружнє Послання / Стипендії від братчика Івана Лучечка – Вересень, 2009. – ч.20.

Королишин С. На «Зелений Клин» –  через Аляску. – «Рідне поле» 19 серпня 1995. – № 64 (271).

Леськів І. Стипендії від Лучечка / І.Леськів, гол.ред. С.Леськів // Громада. – 20 червня 2008. – № 47 (1757) – с. 2.

Лучечко І. Напасть на гладкій дорозі. – «Пластовий Шлях»: Торонто, січень-червень, 1998. – с.70 – 72.

Лучечко І. Пам’ятниками України не збудуємо. – Наш голос – вересень 1991. – ч. 9.

Лучечко І. Символ каторги і смерти / І.Лучечко, гол.ред. І.Чабан // Наше життя. – травень 1999. – РІК LVI. – Ч.5. – c. 10 – 12.

Лучечко І. Символ каторги і смерти / І.Лучечко, гол.ред. С.Леськів // Громада. – 23 липня 1999. – № 57 (869) – с. 2 – 3.

Лучечко І. Старшопластунська заковика (Думки з приводу генеральної Ради Загону) – Вісті генеральної старшини загону «Червона Калина». – вересень 1985. – ч. 33. – 2 с.

Лучечко І. Українці за румунською заслоною / І.Лучечко, гол.ред. Т.Гунчак // Сучасність – травень 1986. – ч.5 (301) – с. 54 – 63.

Лучечко І. Українці на «Зеленому Клині» / І.Лучечко, гол.ред.С.Леськів // Громада – 14 червня 1994. – № 62 (524).

Лучечко І. Хочете їхати з курцями чи з псами? – «Свобода» 5 вересня 1996.

Потічна І. Горуцькі стипендіатки / І.Потічна, гол.ред. С.Леськів // Громада. – 26 вересня 2008. – №74 (1784) – с. 2.

Світальський В. Перший гість західної діаспори. – Українець – серпень 1993.

Світальський В. Перший гість західної діаспори на «Зеленому Клині»/ В.Святальський, гол.ред.С.Леськів // Громада – 30 вересня 1993.

Світлична Н. Потрібен Київ без’язиким, як язикатим – Соловки. – «Свобода» 16 жовтня 1998. – № 16 – с.11.

Сергієнко О. Дві імпрези товариства української мови в Чікаго. – Українські Вісті – 25 липня 1999.

Чабан А. «Не цураймося, признаваймося…» /А.Чабан, гол.ред.С.Леськів // Громада – 30 грудня 2000. – № 101 (1016).

Чи можна бачити життя в Україні «наскрізь»? – «Свобода» 19 жовтня 1995.

Архівні матеріали Івана Лучечка США (в бібліотеці Гірського НВК):

Документи, подяки, грамоти….

«Зелений Клин» /Владивосток/

Мурманськ і Соловки

Пласт Український музей, Ню Йорк

Лист Івана Лучечка до «Пам’яток України» (м.Київ) за 8 жовтня 1991 року.

Листування Лучечка І.М.  із школою села Гірське Миколаївського р-ну Львівської обл. за 2 жовтня 1992, Великдень 1993, 1 травня 1998, 1 червня 1998, 22 квітня 2001, 28 травня 2001.

Лучечко І. Роля сеніорату в сьогоднішньому і завтрашньому Пласті / Слово під час панелю з нагоди зустрічі Крайових Булавних і Курінних Проводів УПС, 19.ІІІ.1983 в Ню Йорку. – 3 с.

Новини Українського Музею: Річні Загальні Збори. – Літо 1996. New York – 6 c.

Програмка  урочистого святкування 20-літнього ювілею Українського Музею – 20 жовтня 1996 р. (Ню-Йорк).

Інтернет- джерела

http://girskij-nvk.webnode.com.ua/nasha-gordist/

https://uk.wikipedia.org/wiki/Лучечко_Іван_Михайлович

[1] Лучечко І. Старшопластунська заковика (Думки з приводу генеральної Ради Загону) – Вісті генеральної старшини загону «Червона Калина». – вересень 1985. – ч. 33. – с. 2.

[2] Кахнич І. Моє рідне село та його величні люди: нариси. – Дрогобич: Посвіт, 2013. – с.108.
[3] https://uk.wikipedia.org/wiki/Лучечко_Іван_Михайлович
[4] Лист Івана Лучечка до «Пам’яток України» (м.Київ) за 8 жовтня 1991 року.
[5] Сергієнко О. Дві імпрези товариства української мови в Чікаго. – Українські Вісті – 25 липня 1999.
[6] Світлична Н. Потрібен Київ без’язиким, як язикатим – Соловки. – «Свобода» 16 жовтня 1998. – № 16 – с.11.
[7] Світальський В. Перший гість західної діаспори на «Зеленому Клині»/ В.Святальський, гол.ред.С.Леськів // Громада – 30 вересня 1993.
[8] Королишин С. На «Зелений Клин» –  через Аляску. – «Рідне поле» 19 серпня 1995. – № 64 (271).
[9] Програмка  урочистого святкування 20-літнього ювілею Українського Музею – 20 жовтня 1996 р. (Ню-Йорк).
[10] Новини Українського Музею: Річні Загальні Збори. – Літо 1996. New York – c. 3.
[11] Там же. [12] http://girskij-nvk.webnode.com.ua/nasha-gordist/
[13] Листування Лучечка І.М.  із школою села Гірське Миколаївського р-ну Львівської обл. за 22 квітня 2001.
[14] Петришин П. Життя – це вічна боротьба добра із злом: автобіографічний нарис. – Львів: Вільна Україна, 2008. – с. 88 – 89.
[15] Листування Лучечка І.М.  із школою села Гірське Миколаївського р-ну Львівської обл. за 1 червня 1998 року. [16] Потічна І. Горуцькі стипендіатки / І.Потічна, гол.ред. С.Леськів // Громада. – 26 вересня 2008. – №74 (1784) – с. 2.
[17] Леськів І. Стипендії від Лучечка / І.Леськів, гол.ред. С.Леськів // Громада. – 20 червня 2008. – № 47 (1757) – с. 2.