Кто заменит в украинском парламенте 20 лет сидевших там руховцев?

27.05.2011 08:47:56

Сегодня качество нашей жизни, жизненный уровень диктуют нам наши политики. Между прочим, избираемые нами же. Хотя при этом многие из нас не хотят, может быть, этого осознавать, — но размер зарплат, пенсий и стипендий, размер тарифов на электроэнергию, воду и газ определяется народными избранниками и исполнительными органами, напрямую зависящими от этих избранников.

Кто они — эти избранники — мы уже очень хорошо знаем. Партия регионов, «блок» Тимошенко, «народный союз» Ющенко, «нормальные» Литвина и «защитники бедных» Петра Симоненко — все они давно на виду. Но в последнее время на политическую арену вышли еще три политсилы, которые уже почти стопроцентно на ближайших выборах выпихнут из Верховной Рады ющенковцев и литвиновцев. В первую очередь это партии Яценюка и Тягнибока, и, возможно, хорошо стартонувшего на президентских выборах Тигипко. Впрочем, судьба последнего будет зависеть от судьбы проводимых им реформ, поэтому о нем пока речь вести не будем. Судьба Яценюка будет зависеть от того, насколько часто его будут показывать в телеящике, особенно по «Интеру». Сам он хороший оратор — но жаль только, что за всеми красивыми словами мало видно смысла, вообще не видно дел, и где–то прячется команда.

Поэтому пока остановимся на партии Тягнибока. Сайт «Обозреватель» взял достаточно информативное интервью у молодого члена команды Тягнибока Андрея Ильенко. Думаю, наши читатели вправе знать, кто заменит в парламенте 20 лет сидевших там руховцев вместе с партией недавнего президента Ющенко. То, что это произойдет, думаю, уже ни у кого не вызывает сомнения. Печатаем на языке оригинала.

Андрій Іллєнко: нам казали: «Ми — слон, а ви — моськи»

Наталия Лебедь, «Обозреватель».

Андрій Іллєнко, син відомого українського режисера Юрія Іллєнка, нині очолює київську організацію ВО «Свобода». Він також є депутатом Київської обласної ради, куди пройшов за списками «Свободи». Іллєнко–молодший, даруйте за тавтологію, є ще дуже молодим. І не лише в плані свого фактичного (паспортного) віку — в червні йому має виповнитися лише 24 роки. Він молодий політик з усіма характерними ознаками цього виду: задиркуватий, такий, що не визнає «патріархів» і відверто знущається з тих, хто подумки бачить свої імена вписаними на скрижалі української історії.

Можливо, у своєму бажанні «весь мир насилья разрушить» Іллєнко трохи передає куті меду, принаймні з авторитетами з «нацдемівського» (читай: націонал–демократичного) середовища, з «помаранчевого» табору він не «панькається» — всіх гамузом відправляє на політичний смітник. І хоч авторка цих рядків не є прихильницею жодного згаданого в цьому інтерв’ю політика, але під час його записування ставало трохи ніякового — приміром, коли Іллєнко намалював образ Юрія Костенка, який буцім–то мріє бути в третій десятці списку «Свободи».

Але як зазначив нещодавно — з куди більш тонкою іронією — Блаженнійший Любомир Гузар — «навіть журналісти можуть помилятися». Тож, цілком вірогідно, що помиляюсь я, а правим є Іллєнко. Або ми обидва в чомусь неправі. Хтозна… Як співав мій власний (неполітичний, слава тобі, Господи!) кумир Віктор Цой, «война — дело молодых, лекарство против морщин». Тож нехай воюють. Наша журналістська справа — маленька: фіксувати це все на папері чи у віртуальному просторі. Бо як сказано (пардон за третю поетичну цитату на такий короткий вступ), «нам своє робить»…

— Андрію, почнемо з цифр. Який зараз рейтинг має «Свобода»?

— Десь у межах 6–7 відсотків.

— Тобто виборчий бар’єр, навіть у разі підняття його до п’яти відсотків, ви долаєте?

— Так. Але ми зараз не надто переймаємося правилами гри на виборах, бо, як вже довели місцеві вибори, влада може поміняти ці самі правила в останній момент. Зараз у суспільство закидають теми, довкола яких йде жорстка дискусія (приміром, з приводу підвищення бар’єру), але в той же час відволікають увагу від більш актуальних питань, наприклад, щодо того, хто і як формуватиме виборчі комісії.

Якщо комісії знов будуть сформовані поза участю непарламентських партій, то нам такі умови можуть створити, що й трьох відсотків не набереш. На місцевих виборах у нас реально вкрали третину голосів — по київській області у «Свободи», згідно екзит–полів, був результат, що дорівнював семи відсоткам, а нам написали три відсотки «з копійками». Це дуже просто робиться: сідає територіальна комісія і бере цифри «зі стелі».

Навряд чи виборчі комісії будуть сформовані таким чином, як на місцевих виборах. Який сенс включати у члени комісії людей Литвина, які гарантовано не потраплять до наступного парламенту?

— Не знаю. Можливо, для того, щоб мати контрольованих членів комісій і не допустити туди представників «Свободи».

— Гаразд. Хоча тема блоків на парламентських виборах буде, очевидно, неактуальною (бо, напевно, Лавринович таки має рацію, коли говорить, що блоки Україні непотрібні, адже жоден з них до доживав каденції), але все ж спитаю: чи планує «Свобода» об’єднання з іншими політичними силами?

— Ще коли у 2006 році ми йшли на парламентські вибори, тема об’єднання так званих демократичних сил звучала дуже нав’язливо. Власне, вона існує в українській політиці рівно стільки, скільки існує сама українська політика. Хоч ця тема абсолютно непродуктивна, бо на ній традиційно паразитують політичні банкрути, від об’єднання з якими нікому не буде добре. Або ті, хто насправді абсолютно щиро ненавидить своїх можливих соратників по об’єднанню.

З чого сьогодні складається «демократичний» політичний істеблішмент? З залишків «помаранчевих» сил, які повністю збанкрутували. З «нацдемів», які також повністю збанкрутували — внаслідок власної політики, яку вони провадили протягом останніх 15–20 років. З Блоку Юлії Тимошенко, з яким ми можемо співпрацювати, не забуваючи, однак, про те, яка між нами існує ідеологічна різниця.

Що стосується блоків. У 2006 році «Свобода» знаходилась у ситуації, коли ми ще не знали, чи підемо ми на вибори разом із кимсь, чи самостійно. Було зрозуміло тільки те, що підґрунтям для об’єднання може бути ідеологічна сумісність, тобто спільна ідеологічна база та наявність внутрішньої люстрації: коли з партійного списку викидають усі одіозні імена. Коли ми висували ці умови, на нас дивились як на божевільних.

Бо при різних політичних перемовинах питання програми та ідеології взагалі не розглядали — говорили про те, хто скільки бере місць, хто де буде у списку та хто здійснюватиме фінансування. Тобто такий тест, навіть зовсім простий, насправді ніхто з можливих партнерів «Свободи» не пройшов. І ви слушно кажете, що немає жодного блоку, який у своєму первісному вигляді дожив до наступних виборів. Всі блоки, які проходили до парламенту, розпадались або де факто, або де юре в перші ж місяці.

Нам це абсолютно не потрібно — ми не хочемо провести разом із собою баласт, який діятиме на власний розсуд, ставатиме «тушками», а ми за них ще й нестимемо відповідальність. Зовсім інша річ, коли ми говоримо просто про співпрацю, приміром, про НКЗУ — Народний комітет захисту України — такий собі майданчик, який об’єднує частину опозиційних сил. Туди входить БЮТ, БЮТівські сателіти і, власне, «Свобода».

Ми увійшли до НКЗУ, бо вирішили ситуативно співпрацювати з тими силами, які на сьогодні протистоять нинішній владі. Нас об’єднує негативна програма — повалити режим Януковича. Щодо того, що буде потім — ми йдемо діаметрально протилежними шляхами. Тобто позитивна програма у нас різна: їм потрібен той самий олігархічний режим, але для себе самих. Ми ж хочемо повалити його зовсім.

Не треба шукати штучних об’єднань — в дусі таких собі старорухівських стенань — треба визначити ядро і лідера, а далі нехай історія розсудить, хто був правий. Пам’ятаю, як у 2006 році така собі Українська Народна партія, а, точніше, блок Костенка–Плюща виглядала силою, яка може пройти до парламенту. Вони говорили так: «А, Тягнибок?.. Ну нехай буде в списку. Десь 25–им. І навряд чи треба, щоб «Свобода», взагалі була суб’єктом блоку. Але ви хлопці, працюйте, підтримуйте нас. Бо ми, бачите, такий собі слон, а ви — моськи».

Сьогодні той таки Костенко був би щасливий, якби ми йому запропонували 25 місце в списку. Вся б тоді Українська народна партія саморозпустилась (всі двадцять чоловік, які там лишилися) і вступила би в наші лави.

— Можете отримати сатисфакцію: оце саме нацдемівське середовище, про яке ви говорите з такою іронією і яке колись гидувало «Свободою», нині перше робить крок назустріч. Вустами Валентина Наливайченка, який, на сьогодні, очевидно, є лідером «Нашої України»…

— Полулідером…

— Полулідером? Ну нехай, це ваші слова… Так от, Наливайченко заявив про те, що нині «Наша Україна» та «Свобода» успішно співпрацюють у трьох обласних радах, і що об’єднання цих двох сил цілком можливе. Що саме він мав на увазі, це ми будемо уточнювати у самого Наливайченка. А поки що питання до вас: вам про таку заяву відомо?

— Наливайченко на сьогодні, здається, дуже хоче почати сольну політичну кар’єру. Але він бореться навіть не за шкуру невбитого ведмедя, а за неіснуючу шкуру неіснуючого ведмедя. Бо «Наша Україна» як політичний проект себе повністю вичерпала. Власне, їхня з Ющенком внутрішня боротьба за лідерство мені особисто абсолютно нецікава. Як і нецікава, мабуть, нікому.

Щодо рад: у Львівській, Тернопільській та Івано–Франківській радах ми маємо найбільші фракції. Не власну більшість, але найчисельніші фракції. І ось яка складається ситуація: скрізь, де «Свобода» виступає домінуючою силою, об’єднання опозиційних сил відбулося по факту — без якихось додаткових марень чи мрій. Там же, де «Свобода» не має найбільшої групи депутатів, всі інші фракції вже давно обросли купою «тушок». Тож Наливайченку — на замітку: ми і так готові співпрацювати з усіма силами, які не є українофобськими. Але співпрацювати в плані тактики, бо стратегічно ми розходимось.

— Отже, підсумуємо: влада — українофобська, нацдеми — «тушковані». Нічого нового порівняно з минулим роком нема. Але тоді відбувались бодай якісь рухи. І Тягнибок стояв на трибуні поруч з Тимошенко. Погоджуюсь, що тоді був привід: ратифікація харківських угод щодо Чорноморського флоту… І все таки: чому так нудно зараз? Де всі? Де вулиця? Де «Свобода», врешті–решт?

— Ну, знаєте, тоді, коли ратифікували харківські угоди, це дуже радикалізувало суспільство. До того ж, яким би дуболомним не був режим Януковича, він все таки добре прораховує, що й коли слід робити. На початку свого президентства Януковича ще жив на тому рейтингу, який отримав на виборах. Пережив свій «медовий місяць», протягом якого він і зважився на кілька одіозних кроків. Першим був Харків, наступним — податковий кодекс.

Хоча насправді влада постійно створює приводи для того, щоб люди пересвідчилися у її антинародності та антиукраїнскості. Що ж стосується «Свободи», то вона не стоїть осторонь, і у річницю ратифікації харківських угод, тобто 27 квітня, ми готуємо акції, на яких будемо вимагати денонсацію цих угод. У спільній акції протесту разом з нами братимуть участь БЮТ, Фронт змін, «Наша Україна» та інші.

Загалом ця протирежимна акція об’єднала 13 політичних партій. Але попри це ми бачимо, що «постпомаранчева» опозиція — і Юля, і «ошмьотки» «Нашої України» просто не знають, що говорити людям. Говорити, що Янукович — поганий? Це і так ясно. Але що ви конкретно пропонуєте? Повернутися у вчорашній день? Так, вам всім там було зручно і комфортно, але для народу ті п’ять років не були раєм, інакше електорат просто не проголосував би за Януковича. Бачите, є два види опозиції: просистемна парламентська опозиція і антисистемна позапарламентська. Перша — це БЮТ і залишки «Нашої України», друга — це «Свобода».

Просистемна парламентська опозиція абсолютно не виступає проти системи як такої. Бо й сама по суті своїй є олігархічною. Єдина відмінність її від Партії Регіонів полягає в тому, що остання спекулює на культурно–ментальних символах проросійськи налаштованого електорату, а перша (тобто квазіопозиція) — на символах проукраїнськи налаштованого. Насправді ж така опозиція і така влада абсолютно між собою солідарні, бо їм така система вигідна. Їх головна ідея і мета — повернути собі комфортне життя, бо всі вони є частинами єдиного олігархічного класу. Ідея ж «Свободи» — національна і соціальна революція. З цим ми можемо йти до людей і підіймати їх.

— Революція — це, звісно, прекрасно. А конкретніше?

— Київська міська організація «Свободи» майже щодня проводить акції. Ось подивіться — це щотижневий звіт (показує план), ось тут всі акції, які ми вже провели і які плануємо провести. Це і просвітницькі акції, і акції проти рейдерів, і акції на підтримку політв’язнів. От щойно, перед інтерв’ю, я повернувся з акції — ми пікетували російську амбасаду з вимогою припинити ущемлення прав українців в Росії.

— Андрію, я журналіст з десятирічним стажем. Мій день починається, продовжується і закінчується переглядом новин і сортуванням прес–релізів. І те, що я жодного зеленого поняття не маю про акції «Свободи», це не мої проблеми. Це ваші проблеми і ваша відповідальність за те, що у вас все так організовано. Але — повертаючи розмову у інше русло — скажіть, що бракує «Свободі» для повної і остаточної перемоги революції (і пардон за іронію)?..

— Прес–релізи ми робимо після кожної акції, публікуємо на своєму сайті, поширюємо, інша річ, що не всі вони з’являються в Інтернеті. Але що стосується вашого питання… Бачите, на сьогодні «Свобода» — єдина партія класичного типу, тобто така, що ґрунтується на ідеологічних засадах. Яка у нас на сьогодні основна проблема? Та, що нас на сьогодні ще замало, тобто недостатньо людей, недостатньо кадрів. Я постійно кажу, що треба збільшувати членство в партії. Що ж до грошей, то великих коштів у нас ніколи не було. Ми не беремо гроші в олігархів, щоб потім не бути від них залежними, саме тому ми і не маємо власних медіа. Саме тому «Свобода» дуже обмежено присутня на центральних телеканалах. Коштів не вистачає — само собою зрозуміло, бо місцями в списках ми не торгуємо, і це факт. Але по–інакшому ми не працюємо.

— Як ви збираєтесь йти на вибори, якщо не маєте ані кадрів, ані грошей, ані медіа? Нещодавно один з політологів казав мені, що лише на одному мажоритарному округу виборча кампанія коштує два мільйони…

— Два мільйони чого?

— Доларів, ясна річ…

— У нас люди перемогали на виборах до обласної ради за абсолютні копійки. Що стосується таких цифр, то у нас вся довколополітична тусовка — це «відкатчики» та крадії. Їм просто потрібно намалювати виборчий бюджет, щоб потім його розікрасти, от вони й говорять про два мільйони. Просто не уявляю, на що можна витратити таку силу–силенну грошей. Друкувати золоті листівки? Наймати всяких псевдополітологів за шалені гонорари?

— Окей, переходьте вже до людського фактору. Отже, у вас дефіцит кадрів…

— Я ще з приводу грошей. Ми ще у 2006 році, коли програли вибори до парламенту, зрозуміли, що ми насправді — класні хлопці, але про це ніхто не знає, бо нам навіть нема на що надрукувати газету. Разом із тим у нас в партії є люди, є підприємці, котрі мають дохід, скажімо так, вище середнього рівня, й котрі готові вкладати гроші в партію. Тому ми утворили Економічну раду. В неї входять члени партії, які фактично фінансують потреби нашого об’єднання — і ось цей офіс, де ми з вами розмовляємо, і виготовлення рекламної продукції, і бензин для поїздок. В цьому плані ми абсолютно незалежні. Зрозуміло, що у виборчий період має відбутися концентрація цих коштів…

Щодо кадрів. Я не сказав, що їх нема, проте їх справді дещо бракує. Але ті кадри, які є, вони цілком якісні. Якби мова зайшла про київські вибори, то я не думав би про те, кого поставити кандидатом, а лише про те, як правильно організувати роботу в комісіях і захистити голоси, це мене турбує надзвичайно. Коли інша партія, приміром, хоче розповсюдити свої газети, вона наймає для цього людей, а у нас все роблять наші волонтери. А загалом у всіх безідейних проектах гроші розкрадають у шалених кількостях, тому таки величезні цифри — на кшталт тих двох мільйонів — і закладають у виборчий бюджет…

— Вас так вразили ці два мільйони, що я вже й не рада, що я їх згадала. Тепер стосовно людей. От була днями статейка на «Українській правді», де автор вкотре закидає вам катастрофічну нестачу довжини так званої «лави запасних». Він пише, що на місцевих виборах, які «Свобода» виграла, їй забракло кандидатів. У хід, мовляв, пішли пенсіонери та юні студентки, а кадрів все одно забракло…

— А хто мав піти у хід? Ті, що вже по 150 разів були депутатами?

— Не знаю. Я вам лише зацитувала досить розповсюджену точку зору на те, що «Свобода», м’яко кажучи, не дуже популярна.

— Маячня, не підтверджена фактами. У Львові з 45 мажоритарних округів свободівці виграли 37, в Івано–Франківську з 30 — 25, у Тернополі з 30 — 24.

— Добре. Ви можете назвати мені першу десятку списку до Верховної Ради? Хочу зрозуміти, наскільки там відомі люди та впізнавані обличчя…

— Це не моя компетенція. Рішення прийматиме партія. У нас розроблені чіткі критерії, за якими відбувається формування виборчого списку. Звісно, що це будуть люди і впізнавані, і з досвідом, справжні політики–націоналісти. Але прізвища я не можу назвати — на це, по–перше, є певні етичні застереження, а, по–друге, я просто не знаю цих прізвищ — списками ще ніхто не переймався.

— Ну припустимо. А чи готова «Свобода» до виборів київського міського голови (якщо вони відбудуться, що малоймовірно, бо навіть і у СІЗО Черновецький може залишатися мером, якщо його, звісно, взагалі запроторять за грати). І чи готова «Свобода» до позачергових виборів Київміськради (що вже зовсім малоймовірно, бо Верховна Рада не дала свого дозволу на їх проведення)?

— Безумовно, «Свобода» братиме участь у виборах міського голови. Це — сто відсотків. Але щодо кандидатури я вам так само нічого конкретного не скажу. Я так розумію, що ви скеровуєте це питання до мене, бо я є головою київського осередку, але Київ є Київ, тож питання про те, кого направляти на столичні вибори, буде вирішуватися на загальнопартійному рівні.

А взагалі київська політика — то такий непрохідний бруд, що важко знайти когось, хто не був би у цьому бруді вимазаний. Тому «Свобода», яка є новою силою для Києва і ніколи не була замазана в жодних скандалах, матиме великі шанси. Сподіваюсь лише на те, що кияни, які так обпеклися на Черновецькому, більше не допустять подібної помилки, і така абстрактна фігура, як Кличко, на цих виборах не матиме особливих шансів…

— А чому Кличко — абстрактний?

— А тому, що тяжко уявити собі іще подібний масштаб лягання під Партію регіонів. Ця його партія «Удар» позиціонувала себе як демократична та опозиційна, а, пройшовши до місцевих рад, тотально лягла під Регіони.

— Справді? А от слухаєш депутатів Кличка і чуєш, що вони є єдиною справжньою опозицією в Київраді. Послухаєш БЮТівців і дізнаєшся те саме. «Свобода» ще не представлена у Київміськраді, але ваша партія представлена у обласній раді, тож питання до вас як до депутата Київської обласної ради: що такого корисного зробила «Свобода» на Київщині, що виборець має проголосувати за вас іще раз?

— Я все таки спочатку відповім про Блок Кличка і про БЮТ. Це просто смішно — те, що вони говорять. Бо більше половини депутатів від БЮТ стали «тушками» у Київраді, а Блок Кличка, який голосував за ліквідацію районних рад у Києві…

— Бог із ними. Ви мені про «Свободу» розповідайте.

— Ми опинилися в ситуації, коли у нас є всього лише п’ять депутатів зі 148. Партія Регіонів має там понад сотню депутатів, Блок Кличка і «Сильна Україна» є сателітами ПР (вони, ці три фракції, навіть спільно висували кандидатуру нинішнього голови обласної ради). «Фрон змін» — це така собі м’яка, поміркована опозиція, яка в усіх принципових питаннях погоджується з владою. І тільки «Свобода» опинилась у ролі «возмутітєля спокойствія».

…Я собі спочатку уявляв, що обласна рада — це щось ніби на кшталт парламенту, тобто там теж дискутують, навіть кричать, але все виявилося зовсім не так. Сесія виглядає приблизно так: «У нас таке–то й таке–то питання. Будемо слухати доповідача?». — «Ні, ні, не будемо». — «А обговорювати будемо?». — «Не будемо!». — «Все, ставимо на голосування». І всі разом, крім «Свободи», голосують «за». Навіть та сесія, де ухвалювали обласний бюджет, тобто головний фінансовий документ, тривала десь хвилин двадцять. І я не брешу…

Ми, фактично, почали вчити прорегіональну більшість деяким елементарним процедурам — як єдині професійні політики. Вони на нас спочатку дивились косо, але потім і самі почали слово брати тощо, тобто вводити якісь елементи парламентської діяльності. Це все жарти, але насправді ми знаходимося у ситуації тотального пресингу. Коли ми йшли до Київської обласної ради, то пречудово розуміли, що не матимемо там більшість. Хотіли лише бути тією щукою, яка не дає дрімати жирним карасям.

Ми хочемо максимально опублічувати діяльність обласної ради, добилися того, щоб запрацював сайт ради (у них навіть цього не було!), у нас по кожному питанню є своя позиція, і ми намагаємось її доносити. Зрозуміло, що ми при цьому знаходимося у глухій опозиції, і мені тяжко сказати, що ми протягнули якісь рішення — об’єктивно цього не було. А з іншої сторони, деякі наші пропозиції все ж таки прийняті, тож навіть у цьому в нас є успіхи. Словом, намагаємось привнести елемент політики у роботу обласної ради, якого раніше там просто не було.

— І ще з приводу політики. Великої політики… Вже зараз говорять про те, що на президентських виборах 2015 року влада зробить все можливе, аби до другого туру пройшов Тягнибок (не знаю лишень, де в цьому випадку подінеться Тимошенко — очевидно, її засудять, і вона як особа з непогашеною судимістю просто не зможе брати участь у виборах). І ось тоді спрацює так званий «французький варіант» (за аналогією з Шираком та Ле–Пеном), коли виборець підтримає хай і немилого, непопулярного президента (читай: Януковича), аби лише не голосувати за ультранаціоналіста Тягнибока…

— Дуже мутна і складна конспірологічна теорія, яка не спрацює хоча б в силу того, що вона така заскладна… Раніше наші опоненти говорили нашим виборцям так: «Свобода» — класні хлопці, але вони непрохідні, тож не голосуйте за них! І це, на жаль, працювало. Сьогодні міф щодо того, що ми непрохідні, «Свобода» вже подолала. Натомість почалося інше.

Потім почали обговорювати те, хто нас фінансує. Ми навіть спеціальну газету випустили, де перерахували знайдені в Інтернеті 52 варіанта нібито фінансування «Свободи». Кого там тільки немає — Партія Регіонів, Коломойський, Клюєв, Катерина Ющенко, ФСБ, «Мосад», ЦРУ, канадська розвідка, Балога, словом, усі… От така почалася кампанія, що ми, мовляв, несправжні, бутафорні, нас спеціально утримують, щоби ми — і тут знов можливі варіанти: відлякували, забирали голоси у опозиції тощо.

Але це не працює з кількох причин. По–перше, це повний абсурд, по–друге, хоч би хто–небудь один–єдиний доказ тому навів. Якби бодай пів–доказу такого знайшлося, так його б не те, що оприлюднили, а з дня на день по всіх телеканалах крутили. Зараз цю саму тему подають м’якіше: про «Свободу» кажуть, що вона є вигідною. Що це значить? Якщо ти твердо стоїш за Україну, то ти є поганим, ти є провокатором? Отже, треба бути якимсь «нєвнятним», якимсь ніяким — тоді ти добрий та хороший?

Тепер конкретно про другий тур. Цю тему почали мусувати з моменту перемоги Януковича, але подібне обговорення є просто смішним, бо й до першого туру ще чотири роки. Плюс врахуйте, що попереду ще й парламентські вибори, які можуть суттєво змінити всі розклади. Сценарій «Кучма–Симоненко», не працює у випадку з Тягнибоком і Януковичем хоча б з тієї простої причини, що Кучма тоді грав роль «державника», а Симоненко — відвертої п’ятої колони та нічного жаху з гулагівського минулого.

Тягнибок ж представляє загальноукраїнську, прогресивну ідею, він є послідовним противником олігархічного режиму та поєднує соціальну проблематику з національною — на тлі ставленика олігархів і провідника українофобського режиму Януковича Тягнибок матиме чудові шанси на перемогу. Тому штучно «вести» Тягнибока в другий тур — це просто смішно. У чому ж сенс політтехнології під умовною назвою «Тягнибок у другому турі президентських виборів 2015 року»? У тому, щоб зменшити підтримку «Свободи» на парламентських виборах 2012 року. Щоб виборець думав, що Тягнибок нібито домовився з Януковичем, тому за «Свободу» не треба голосувати. Не даремно, тему другого туру розкрутили саме бютівські політтехнологи.

Але давайте я і своєю чергою поуправляюсь у конспірології. Якщо Партії Регіонів так потрібна противага, то чому для цього не може підійти Блок Юлії Тимошенко?

Партія ця на сьогодні, по суті, розгромлена, вона є суперпостачальником «тушок» на всіх рівнях від сільського до парламентського… Разом із тим є гарна телекартинка — Юля біля Генпрокуратури. Коли треба — її показують по телевізору, і її рейтинг росте, бо, подумаєш, вона виплатила пенсії замість якихось кіотських протоколів — хіба це пересічного глядача хвилює? Навпаки, йому це подобається. Виплатила пенсії, отже, молодець Юля, правильно зробила… А коли не дають по телевізору Юлю, її рейтинг падає.

А тепер скажіть, що заважає повністю контролювати цей клапан протестних настроїв? І що заважає випустити ту ж таки Юлю на другий тур, щоб не допустити до влади антисистемну опозицію? Я оце вам зараз кажу, і мені здається, що у моїй побудові куди більше логіки. Бо олігархи, які є реальними ляльководами української політики, без проблем домовляться з Юлею, як вони це робили раніше. А от з нами їм домовиться не вдасться…

— Останнє питання особисте. Що робить корінний киянин, хлопець з інтелігентної родини, у середовищі «бандерштадської» «Свободи»? Це вплив батька, який так само був у лавах «Свободи»?

— Ви зараз згадали іще один міф — можливо, менш значимий — про те, що «Свобода» — це галицька партія. А спростовується він багатьма моментами. Зокрема, й тим, що на «великій Україні» «Свобода» все зростає і зростає, у нас є дуже потужні обласні організації і за межами Галичини. Ми є партія загальноукраїнська, причому вже навіть у Львові нас починають критикувати за те, що ми — не надто «галицька» партія.

Хоча маю вам нагадати, що український націоналізм, власне, почався зі східної України. Всі ідеологи українського націоналізму — «східняки»: Міхновський, Донцов, Сціборський, Ольжич, Липа… Сам дух — гайдамацький, козацький, повстанський — так само зароджувався на східній та центральній України. Той таки Холодний Яр, або повстанський рух 20–х років, або армія УНР — з цього всього потім виросла УПА…

Для мене націоналізм якраз і відрізняється тим від окремих ідеологій, що він не акцентує на інтересах окремих регіонів. Він є загальноукраїнським… Але якщо говорити про те, як я потрапив у «Свободу», то тут, звісно, треба визнати вплив батька — мої націоналістичні погляди почали формуватися завдяки йому, і досить рано…

А у квітні 2004 року, коли я закінчував 11 клас школи, мій батько написав статтю, яка називалася «Відозва до українців» — її надрукували багато україномовних газет. Цю статтю прочитав Олег Тягнибок, який після того захотів познайомитись з моїм батьком. Одного разу я повернувся зі школи і побачив у нас в гостях Тягнибока. Батько мене представив, Тягнибок дав мені свій телефон, і буквально за кілька днів ми зустрілися — я прийшов під Верховну Раду, ми багато говорили, а через два місяці я вже сидів у міліцейському райвідділку за незаконну розклейку плакатів.

Мене тоді вразив сам факт того, що я, школяр, отак запросто спілкуюсь з народним депутатом, з лідером партії, хоча тепер я знаю, що це людина — надзвичайно відкрита до спілкування. Я зрозумів тоді, що «Свобода» — це моє, і коли мені виповнилось 18 років, я подав заяву в партію, і з тих пір займаюсь політикою…