Чи зможе українська опозиція перемогти?

15.01.2012 18:54:45

Наступні вибори в Україні відбудуться 28 жовтня 2012 року. Залишилося 10 місяців. Політична агітація вже почалася. Політичні партії вийшли на стартову позицію, активно працюють вже і кандидати на мажоритарних округах: Олесь Довгий на своєму окрузі роздає гречку, інші розвісили свої бігборди, друкуються замовні агітаційні матеріали в пресі. Пробує піднімати голову і «прибита до землі», «розмазана», строката українська опозиція. Лідери якої, притримуючись давньої української традиції, своїми гетьманськими булавами готові заледве не трощити голови один одному — на словах всіляко запевняючи народ України в свої турботі за майбутнє цього народу. А люди все чекають українського Вашінгтона, надіються, що ось–ось прийде до влади добрий пан–цар–батюшка, і Україна, нарешті, припинить скочуватися на останні місця в світових рейтингах корупції, бідності, злиденності, цивілізаційного дикунства. 20 років своєї невеличкої незалежної історії люди надіються — але ситуація стає все більш безнадійною…

Хто винен?

Хто ж ті винуватці, що не дають Україні розпрямити крила і злетіти на верхні щаблі людського благополуччя, багатства, щасливої долі? В 1991 році Україна внаслідок економічно–політичного краху СРСР неждано–негадано отримала незалежність — але влада не змінилася. Навіть ті українські самостійники, які були обрані до українського  парламенту в 1990 році, не захотіли ініціювати нові вибори — а саме нові вибори на початку незалежності могли докорінно змінити ситуацію в незалежній країні. На жаль, навіть серед «самостійників–націоналістів» спрацювала звичайна людська прагматичність: нові вибори — то ризик не попасти знову в парламентське крісло. Тому й залишилась при владі та стара компартійна номенклатура, яка привела до краху СРСР, а в незалежній Україні ці ж люди, займаючи всі керівні посади на всіх щаблях влади,  почали працювати на руйнування вже нової держави. Але вони думали не про державу, а про свої теплі місця в цій державі, і про побудову свого особистого щасливого майбутнього.

На дверях кабінетів у владних установах швидко змінили таблички, замполіти у військах, ставши вихователями, поміняли в ленінських кімнатах портрети партійних вождів на портрети українських гетьманів, викладачі атеїзму стали викладачами релігієзнавства, комсомольські працівники за відсутності нової молодіжної ідеології стрімко перекваліфікувалися в бізнесменів по продажу народу ідеології американської еротики і навіть порно та насилля через мережу відеосалонів при райкомах та обкомах комсомолу. Саме з такої співпраці починали перший секретар Дніпропетровського обкому комсомолу Сергій Тігіпко, заввідділом агітації і пропаганди Дніпропетровського обкому комсомолу Олександр Турчинов (на сьогодні, окрім іншого — проповідник євангельсько–баптистської церкви), та комерційний директор створеного під егідою обкому ЛКСМУ молодіжного центру «Термінал» Юлія Тимошенко. З відеосалонів, до речі, свою комерційну діяльність починав і лідер «Союзу лівих сил», призначений в 2010 році по квоті КПУ на посаду  голови Державної комісії по регулюванню ринків фінакнсових послуг України Василь Волга (заарештований в липні 2011 року за підозрою в корупційних діяннях).

Тобто, на початку незалежності українські опозиціонери не захотіли зміни влади, а представники старої комуністичної влади, розваливши СРСР, почали привласнювати Україну.

А чи була опозиція?

В 2001 році Кость Бондаренко писав: «питання внутрішньої самоорганізації, рівно ж як і питання лідерських амбіцій, завжди були згубними для українських політиків у вирішальні часи нашої історії. Кожен може сам для себе ще раз перегорнути Аркаса чи Субтельного — і спробувати ще раз скрушно похитати головою над долями українських гетьманів, князів, отаманів… На жаль, історія нас нічому не вчить. Абсолютно нічому. І ми, роблячи правильний аналіз історичних фактів, абсолютно не вміємо його застосовувати до сьогодення та до нинішніх реалій».

Абсолютно погоджуючись з цими словами, можна додати, що української системної опозиції за всі 20 років історії незалежної України так і не було сформовано. Влада вміло користувалася людськими слабостями та амбіціями, розриваючи опозицію на шматки — як праву, так і ліву. На президентських виборах 1991 року опозиція не спромоглася виставити єдиного кандидата: Рух висунув голову Львівської обласної Ради Вячеслава Чорновола, однак його лідери І. Драч і М. Горинь агітували за голову УРП Левка Лук’яненка.

Партія демократичного відродження України, серед активістів якої були теперішні народні депутати Володимир Філенко (БЮТ), Тарас Стецьків (НУ-НС), Володимир Гриньов, філософ Мирослав Попович, фізик Ігор Юхновський та Олександр Базилюк (на сьогодні лідер Слов’янської партії, староста Конгресу російських організацій України) підтримувала зразу двох своїх членів — Ігоря Юхновського та Володимира Гриньова. Довіреною особою Юхновського був тоді, до речі, і Леонід Кучма.

А люди, які хотіли бачити нову Україну, розривалися між Чорноволом, Лук’яненком, Юхновським, Гриньовим — і, врешті, проголосували за Кравчука.

Така ж само технологія відбору голосів опозиції спрацьовувала на владу і на всіх наступних виборах: проти явного лідера правих — Руху — активно працювали КУН, УНА–УНСО, УРП, ДемПУ. Ліві чубилися також — Симоненко, Мороз, Вітренко…

І тільки у 2004 році внаслідок внутрішніх протистоянь самої влади (київські–дніпропетровські–донецькі) президентом став представник опозиції Віктор Ющенко — хоча сам він опозиціонером фактично ніколи не був, і, ставши на чолі Української держави, нічого в ній, по великому рахунку, не змінив. Ті непрофесійні кадрові зміни, за які йому дорікали, насправді творилися руками його оточення — знову ж таки, практично всіх до одного колишніх компартійних та комсомольських кадрів. Чи треба їх перераховувати? Чи треба говорити, що Віктор Ющенко завдав українській опозиції такого удару, від якого вона й до цього часу не може оговтатися — і створенням квазідемократичної партії НСНУ, і своєю кадровою політикою, і відсутністю економічних та політичних реформ.

Чи є сьогодні в Україні опозиція?

В червні 2011 року Олесь Доній сказав: «У нинішньому стані опозиція не переможе ніколи». Згоден з ним. І це при тому, що влада сьогодні, здавалося б, слабка як ніколи. Слабка, знову ж таки, кадрово, слабка малою кількістю дієвих кроків назустріч людям — чомусь краще у влади виходить іти проти людей.

В такій ситуації, здавалося б, у опозиції є всі шанси таку владу змінити — почавши з отримання більшості на парламентських виборах осінню цього року.

Дослідження, проведене соціологічною службою Центру Разумкова з 9 по 16 грудня 2011 року, показує різке падіння рейтингу Партії регіонів — до 13,9% (з 39,1% в квітні 2010 року).

Рейтнг сателіту Партіі регіонів — КПУ — за період з квітня 2010 року виріс з 3,3% до 5,3%. Тобто, разом з КПУ Партія регіонів набирає всього 19,2%.

В той же час БЮТ має зараз 15,8, «Фронт змін» Яценюка — 9,6%, «УДАР» Кличка — 5,1%, «Свобода» — 3,6%. Всі інші партії — гарантовано непрохідні.

Здавалося б, опозиція має всі шанси перемогти партію влади на найближчих виборах. БЮТ, ФЗ, «УДАР» разом набирають вже 30,5% — проти 19,2 ПР та КПУ. Якби не одне маленьке «але», а саме: пихата гординя українських опозиційних гетьманів. Чому так категорично? А давайте подивимося на українську опозицію без рожевих окулярів.

Чи зможе українська опозиція перемогти?

Наприклад, дуже багато розмов сьогодні точиться про якісь спільні партійні та можоритарні списки. Насправді, це все — навішування лапші на вуха довірливих українських виборців. Бо  насправді ніяких спільних списків не буде. Це неможливо в принципі. Кожна партія буде намагатися отримати максимум можливого на кожному окрузі — і тому буде висувати своїх мажоритарщиків навіть в завідомо непрохідних округах для агітації за партію.

Друге — ведуться якісь розмови про якісь «три колони» від «Свободи», БЮТ та ФЗ. При цьому ці опозиціонери «забувають» про того ж Кличка. Кличко, в свою чергу, заявляє про ведення переговорів з Гриценком. Щось там розказують (як завжди) про об’єднання «Наша Україна», НРУ, УНП та інші. Хоча вже зараз можна передбачити, що українська опозиція «мужньо» піде на вибори як мінімум десятьма колонами, змагаючись перед прихильниками європейського вибору України у своїй любові до народу та патрітичності.

Насправді, патріотичність мала би проявитися реальним об’єднанням, причому бажано в одну партію. Той же досвід 2004 року показав, що саме і тільки гуртом можна побити батька, тобто перемогти. А коли буде йти декілька колон, то від опозиції зможуть пройти хіба що БЮТ та Яценюк. Наскільки ці партії є насправді опозиційними — то велике питання. Бо ж всі пам’ятають про пресловуту Конституцію ПРиБЮТ, яка реально готувалася, і таке об’єднання не відбулося тільки чудом.

Потрібно реально розуміти, що влада, насправді, не така слабка, як поки що здається. Треба віддати належне лідерам Партії регіонів, що вони не побоялися взятися за непопулярні кроки — але й потрібно знати, що вони прекрасно розуміють, на що йшли, і заради чого. При всій недолугості Податкового кодексу, там таки є деякі позитивні речі, включаючи те, що цей кодекс вже працює на збільшення бюджетних надходжень. Дуже добре пам’ятаю, як одна знайома співробітниця МВС напередодні виборів 1999 року заявила, що буде голосувати за Кучму — тільки тому, що він додав їй до зарплати 10 гривень. І мабуть, всі пам’ятають те підвищення до пенсій в 2004 році, яке спричинило величезні проблеми для команди Ющенка. Чи буде влада робити такі кроки назустріч людям напередодні виборів 2012 року? А хтось сумнівається?

Чи хтось сумнівається в застосуванні всіх можливих адміністративних важелів під час виборчої кампанї і під час самих виборів?

А тепер скажіть — хто з опозиції в таких умовах попаде в Раду? Максимум, як сказано вище, партії Тимошенко та Яценюка, а всі, хто зараз балансує на межі 5%, не кажучи вже про 3% і менше — в Раду не попадуть. Але хто тому буде винен?

Однозначно можна сказати, що при об’єднанні в одну потужну політичну силу українська опозиція має всі шанси на перемогу, незважаючи на можливості так званого адмінресурсу. Але вони не об’єднаються — а значить, не переможуть.

Чому не об’єднаються? В силу багатьох причин — як пресловутої хохляцької метальності, так і пресловутої української продажності. Окрім того, протрібно розуміти, що саме ховається в Україні під назвою «політичні партії», що то насправді є структури одного лідера, одного вождя. Структури, які переважно побудовані не на ідеології (мається на увазі, перш за все, керівний склад всіх рівнів), а на особистій відданості, навіть лизоблюдстві тощо. А також на грошових вкладах — хто платить, той і замовляє музику, тобто відповідне до суми вкладу місце в партії та партійному списку.

Ні, звичайно, всі ми хотіли би надіятися на того Вашінгтона, про якого писав ще Тарас Шевченко. Хотіли би надіятися на швидкий поступ нашої держави до цивілізації. Хотіли би надіятися на чесну і порядну владу, на чесну і принципову опозицію. Але насправді, на жаль, все трошки не так. Скажете, огульно можна все що завгодно говорити? Добре, наступного разу поговоримо більш детально)

Анатолій Герасимчук,
малюнок: polittech.org