Вертаємося самі до себе

30.03.2012 21:35:59

«Які вожді, такий і їх народ –
Хоч сто віків, як паводок, збіжить.
Зіпершись раз на милості заброд,
Своїм умом вони
уже не будуть жить»
(Л. Горлач)

Такі думки ятрять душу кожної людини, яка бачить, як на очах гине її нація, залишена без традиційного політичного і морального фундаменту. І тоді вона згадує гасло, що «той, хто не знає минулого свого народу, не має права на майбутнє». Прослідкувавши історію свого народу до сивої давнини, наскільки це дозволяють історичні згадки, літописи, аналітично думаюча людина побачить, на якому витку спіралі історії її предки, ба навіть далекі пращури, допустились фатальної помилки, а може й не однієї. В нашому випадку можливості дуже обмежені, бо перші літописи, що дійшли до нас, датовані 9–10 сторіччям нашої ери. З цих скупих повідомлень відомо про могутню державу Київська Русь, яка не тільки здатна була себе захистити, але й під проводом князів Ігоря, Олега, а особливо Святослава (якого величали Хоробрим) провела багато завойовницьких походів, приєднавши до себе половину Європи. Був знищений Хозарський каганат, який не визнавав будь–яких цивілізованих відносин з сусідніми державами і народами, завойована Болгарія. І не раз тряслась з переляку пихата Візантія, на воротах її столиці — Царгорода — прибив свій щит князь Олег.

І, здавалося, в нас є всі підстави заявити, як нащадкам, гордо: «Тут колись розцвіла моя Київська Русь і оставила славу й могили». Але коли ми вже були на високому цивілізаційному рівні, з нами родичались багато королівських родин Європи, то сталося непоправне: хитромудрі греки там, де не могли взяти силою, взяли підступом.

Як відомо, кожна нація на засадах правічних вірувань народжує філософську ідею, яку відшліфовує віками. Греки цю ідею викорчували повністю, а тому за тисячу років духовного рабства ми геть розгубили не те, що гордість і сміливість, але навіть уміння самоорганізуватись. Після такої зради народ перестав шанувати сам себе, збайдужів (зрада свого Бога не є тільки зрадою його, а й зрадою вдачі народу, його інстинктів, набутих впродовж тисячоліть). Інстинкт вірності своєму народові, своїм традиціям, рідним поняттям моралі утверджувався впродовж тисячоліть, в цьому була духовна сила і єдність трипільської могутності. І коли Нестор Літописець написав про «хрещення киян вогнем і мечем», то тут треба мати на увазі жорстоке криваве хрещення, якого не зазнав жоден народ в Європі. Були завдані великі душевні рани народові, який тисячоліттями був незалежним творцем своєї духовності, хліборобської культури і цивілізації. Отже, хрещення започаткувало на довгі віки роз’єднання народу, байдуже ставлення до всього того, що перед хрещенням було святим і рідним. Хрещення робило зміни в психіці народу, мінявся світогляд, прищеплювалось рабське почуття.

Влада князя утримувалась на мечах чужого війська, яке складалось з варягів, що жорстоко розправлялися з неприхильниками хрещення. Грецькі ченці знахабніло привозили до Києва багато вина, що вживалось, як зброя знищення здорового мислення і почування киян. Русь стала грецькою духовною колонією з глибоким роз’єднанням населення, і хоча варязьких мечів, які допомагали князеві утримуватись на престолі, вистачало, то вже у походи більше було ні з ким ходити. Святою правдою стало те, що українці, починаючи від 988 року, не мали такої релігійної громади, яка б не була підлегла іноземним архієреям. Отже, ми, українці, тисячу років виховувалися в духовному рабстві. Європейці також є християнами, але вони створили свої християнські секти, підлаштувавши їх під свої потреби. Німці мають лютеранство, чехи — гуситів, в англійців — англіканська церква, незалежна від Риму. Українці не створили за тисячу років жодної незалежної духовної організації. І тому їхній розум тисячу років був залежний від чужинців. І сьогодні в нас занедбане почуття національної окремішності, почуття національної гідності. Українці стали жертвою грецького лицемір’я, поділивши себе на греко–католиків і греко–ортодоксів (православних). Українці є другорядними християнами, бо вони не мали права, як інші народи в Європі, брати участь у творенні християнських канонів і догм. Віра христова служила християнам–рабовласникам, володарям імперій і допомагала їм гнобити християн–рабів, якими українці були впродовж 750 років.

Чи підняло християнство планку цінностей і моралі? Ні і ще раз ні! Бо ставши християнами, князі ще з більшою озвірілістю вбивали навіть своїх єдинокровних братів. А князь Андрій знищив в Києві всі храми й інші святині, поцупив ікону Вишгородської богоматері, і за цей злочин його назвали Боголюбським. Найбільша святиня Польщі — Матка Боска Ченстоховська потрапила туди з України. Напевно, найбільшим блюзнірством був вислів «християнська віра», бо вона нашим пращурам була привнесена як «вирок», і тому покара наступала не тільки за непослух, а навіть за сумнів. Українці щонеділі слухали у церкві повчання, що треба коритися рабовласникам, від батьків дітям передавалась рабська традиція, яку діти шанували, бо отримали її від дідів. Українці підсвідомо носять в собі навики багатовікового рабства, які роблять їх другорядними людьми, що живуть на волі, як в неволі. Що ж робити? Треба вилікуватися, стати новими людьми, збагатити себе новими поняттями моралі і культури.

Та найбільшою жертвою православ’я були запорізькі козаки. Козакам вбивали в їх буйні голови, що православ’я понад усе. Козаки, озброївшись і згуртувавшись, отримали відносну свободу, але забули про те, що конають в ярмі польського пана, російського поміщика їхні матері, батьки, сестри і брати, і вибороти їм свободу — це ідеал, вищий від православ’я. Та й нинішні бутафорські козаки зі своїми натуралізованими українцями, синайськими козаками також бормочуть про православ’я, а не про Україну, про її волю, про честь, про славу, про народ. Та найбільш показовим було відношення попів до людини, яка побудувала, реставрувала, відремонтувала понад 170 храмів. Я маю на увазі гетьмана Івана Мазепу, якого піддали анафемі. І ось як відрифмував ці події наш краянин Володимир Сосюра:

Церкви Мазепа будував,
А цар із дзвонів лив гармати.
І цим, товаришу і брате,
Хребет Мазепі поламав.

Фатальну роль зіграло православ’я при виборі Богданом Хмельницьким союзника. Був вибраний найгірший із всіх можливих варіантів, бо православ’я виконує роль зашморгу, яким ми затягнуті вже понад 350 років. Союз з Туреччиною тривав би десь близько 20–30 років, бо попи швиденько підняли б народ на захист православ’я. Та й навіть обкурений кальяном турок не став би скиглити, верзти дурниці, що «Київ — мать городов тюркських». З поляками складніше, але попи підняли б народ все за те ж саме православ’я. І є тому історичне підтвердження, коли поляки–конфедерати почали на догоду Риму знищувати православні храми і священників, то попи під проводом архієпископа Мелхиседека благословили повстання Залізняка, до якого потім приєднався і Гонта. І названо було це дійство «ножі освятили». Так воно звучить в поемі Шевченка «Гайдамаки». А коли в Україну прийшла армія генерала Кречетнікова, то священики запросили керівників повстання до генерала на обід, де всі вони були схоплені, пов’язані і віддані на страшні тортури. Не беру гріх на душу стверджувати, що попи це зробили свідомо, але факт такий був. Більш ствердно можна заявити, що попи умовили останнього кошового отамана Запорізької Січі П. Калнишевського не приймати бою проти генерала Текелії, що оточив Січ і пограбував її гірше, ніж кочівники–татари: все спалив, знищив, а самого отамана на 27 років посадили в яму монастиря на острові Соловки.

Всі ті козаки, що не повірили попам про щирість православних братів, втекли за Дунай і організували там Задунайську Січ. Не дивлячись на те, що козаки постійно шарпали Велику Порту, султан прийняв їх як цивілізований монарх, виділив їм землі, пасовища, дозволив в річках ловити рибу, звільнив від податків, вони були вільними людьми. Їхніх побратимів, що залишились на Січі, приписали як кріпаків, не дивлячись на те, що вони тільки–но вернулися з походу, завойовуючи простори ненаситній Росії. Як бачимо, султан–бусурман, як тоді висловлювались, був на дві голови вищий по благородству і цивілізованості від російських православних царів–дегенератів і вселенських повій.

Підсумовуючи уроки сумної історії далеких століть, маємо звернути увагу на те, що Володимир, Богдан Хмельницький, Калнишевський не доходили розумом до того (особливо Володимир), що «нації, як і жінці, недопустимі навіть хвилини легковажної податливості, бо за це розплачуються соромом і болем десятки поколінь».

Але за всю тисячорічну історію нинішня ситуація найдраматичніша, бо ніби маємо незалежну державу Україна, яка потрапила до рук президентів–підкидишів, яких назвати політиками і державниками можливо хіба що з сарказмом. Вони всупереч здоровому глузду узаконили на території України російську православну церкву, зареєструвавши її облудно «Українська православна церква Московського патріархату». Чи можна уявити собі, що польська католицька церква підпорядкована віденському кардиналу?

Як відомо, в Донецькій області шахтарів вбивають цинічно, нахабно, свідомо. І замість того, аби надати кошти на дотримання правил безпеки, побудували капличку на вулиці Артема. Тут спрацьовує така логіка: живі шахтарі до храму не вчащають, а ось поминати їх приходитимуть, і тече жива копійчина в бездонну кишеню УПЦ МП. Як відомо всім християнам, втюхали за апостолів іудейських рибалок–ремісників, за святих — сотні римлян і греків, і втовкмачують в наші голови все так, що наші національні генії — ніщо проти них. Приймаючи одного бога, римляни і греки не викинули на смітник історії пам’ять про своїх богів. Навпаки, в наших школах ці міфи обов’язкові до програми, навіть в телепередачі «Найрозумніший» є питання про грецьку і римську міфологію. Але згадка про Даждьбога і Перуна вважається просто непристойною. Росіяни цю прогалину вирішили заповнити оформленням своїх святих, але так вже національно–історично склалось, що це виходить потворно. Святим визнали адмірала Ушакова, який піддав бомбардуванню з кораблів острів в Середземному морі, на якому не було гарнізону, знищив цивільне населення. Зробили святого із Суворова, що по ночах кукурікав і плигав по стільцях, тому що зараз є його послідовники–плигуни. УПЦ МП нагороджує орденами вбивць, грабіжників, а ці в свою чергу — церковників, така спорідненість злочинних душ. Але мали б при вході в кожний храм, де бувають очільники держави, написати таке гасло: «Немає дороги до храму, якщо храму немає в душі», а всередині такі слова: «Пам’ятаймо, кишень в домовині не буває і ніхто з нас життя не повторить на «біс».

Антон Талимончук,
м. Донецьк