Трагедія обманутих поколінь

01.04.2013 21:00:10

Добра не жди, його не буде,
Коли при владі підлі люди,
Що продали свободу й честь.

Кримінальний геній всіх часів і народів В.Ленін дав наступним поколінням таку пораду, що не знищивши старі кадри, неможливо побудувати нову систему чи суспільство. За 21 рік незалежності України доведено, що це аксіома, яка підтверджується кожну хвилину, годину, день і рік реаліями нашого буття.

Згадаймо, яку політику і як її втілював в життя цей ватажок паразитів, що окупували Росію. А започаткував він знищення цивілізаційних основ нації. В своїх двох листах до Ф.Дзержинського він писав, що всю інтелектуальну еліту треба вислати, а тих, що не здатні на депортацію, знищити фізично, бо вони не дадуть нам змоги побудувати задуману систему. І вислали за два роки понад 24 тисячі кращих синів і доньок нації, інших знищили фізично.

То яку систему будував без еліти цей Дракула і Торквемада? Зрозумівши, що в нього і його камарильї нема хисту і мудрості вести державні справи, він став наліво і направо роздавати в концесії і оренду всі природні і промислові ресурси чужинцям. На нарадах з керівниками цих фірм він давав такі настанови: «Не розбещуйте робочих, рідше годуйте, частіше бийте і вони вам обгавкають і порвуть того, на кого ви вкажете пальцем. Встановлюйте їм платню не більше 5% від вартості продукції».

Цю пораду виконували всі 73 роки в СРСР і 21 рік в Україні. То якби Ленін воскрес, то він сказав би: «Верной дорогой идете, товарищи!». Якось Н.Крупська розвінчала дієздатність В.Леніна таким пасажем: «Якщо в супниці є суп, але його нікому налити в тарілку, то Володя помре з голоду».

Більшовики назвали себе професійними революціонерами, і це дійсно так, вони були приречені самою природою на творчу безплідність і вони ні на що інше не були здатні, тому весь час провокували і в себе вдома, і в усьому світі заколоти, революції. (До речі, продовжуючи тяглість поколінь, Партія регіонів, коли була в опозиції, день і ніч волала про свій професіоналізм, але виявилось, що окрім красти і брехати ніякого іншого природнього хисту в них нема). І коли вже зовсім державне кермо вислизало в них з рук, організували громадянську братовбивчу війну, в якій загинуло біля 12 мільйонів людей. В 1988 році ці дані підтвердили в апараті ЦК КПРС.

Та мені можуть дорікнути, що на початку 20–х років минулого сторіччя був виданий ленінський декрет про прийом до лав КПРС навіть старих спеців, капіталістів. А чи відгукнулись на цей запит ті, до кого він звертався? Мабуть, що так, але натерпівшись майже 5–річних знищень, гонінь і переслідувань, вони глибоко законспірували своє минуле, завбачливо писали в анкетах «син пастуха і свинарки», але найчастіше траплялось «син злодія і повії». І це вже відкривало двері у світ широкий і карколомний злет по кар’єрній драбині. Більшість з них і поламали карки на цій драбині.

Чи не копіюють таку поведінку нинішні регіонали–професіонали, коли визнають, що нездатні щось розумне організувати і навіть через ЗМІ доводять, що готові сприйняти від опозиції поради, але ще з порога відкидають будь–яку співпрацю?

Та повернімось до далеких 20–х років. Багато героїв громадянської війни в знак протесту проти декрету Леніна спалили на площах свої партквитки. Але Леніна це не дуже засмутило, він заявив: це вже відпрацьований матеріал, зараз вони вже нам непотрібні.

Та вже зовсім комуністи озвіріли після введення НЕПу, але й тут Ленін цинічно заспокоїв: «Нехай нагуляють жирок, а потім ми його витопимо. Не відступивши, ми ситуацію не опануємо». (Хіба не це саме влаштовують регіонали зараз над дрібним і середнім бізнесом?). І озвучив Ленін свою поведінку у відомій праці «Крок вперед, два назад». Принагідно поглянемо, які кадри презентували «Ленінську гвардію» цих сп’янілих від крові дегенератів, яких Сталін прибрав, жаль, що не всіх, і вони не змогли втілити задумане ними до кінця, тобто знищити слов’ян під корінь. Один з них — М. Бухарін, якого Ленін називав совістю партії, а Сталін — Бухарчиком, хуторянським жидком. І ось лише один епізод з життя цього «бухарчика». У 1922 році на запитання німецьких журналістів, чому у них лише одна партія, Бухарін цинічно відповів: «Наша партія керує, а інші — там, де й мають бути — у в’язницях і могилах». На друге питання: «А чи не задумувались ви, що така доля може спіткати і вас, бо вороги колись закінчуються, а кати впиваються кров’ю і почнуть вбивати своїх?» відповів зухвало: «Ми прийшли назавжди вирішувати долі інших». Про цей епізод нагадали на сторінках німецьких газет в кінці 30–х років.

І нагадую я про долю Бухарчика нинішнім комуністам, які день і ніч волають про поновлення «смертної кари», бо ж Нюрберг–2 над комуністами неминучий. До цього нас кличуть з могил десятки мільйонів невинно, в страшних муках, замордованих цими вовкулаками. Вони 73 роки були впевнені, що колективний сморід люди сприймають як єдність духу, але ковток свіжого повітря при «гласності» звільнив від зціплення мозок більшої частини українців. То оця совість цієї партії нічим не краща від тирана Сталіна. А Ленін визначився так: «То не соціаліст, який переймається долею, інтересами своєї нації, своєї держави, свого народу». Гидко дивитись як посадовці по всій вертикалі — від Гаранта до райвиконкому — якось оскаженіло святкують знаменні дати зниклої колоніальної імперії СРСР. Але якби їх вчили так як треба, то й мудрість в них була б своя.

Добре розуміючи, що День радянської армії 23 лютого з огидою сприймається українцями, вони сором’язливо навішали ярликів, як то: «День захисника вітчизни», «чоловічий день», або, як пожартував сатирик, «День п’яного мужичка». Прокоментувати це можна так: «Не пускають чорта в двері, то він лізе у вікно». А дати цієї треба соромитись, бо в цей день далекого 1918 року Дибенко з ватагою п’яних матросів накивали п’ятами ще до підходу кайзерівських військ до Пскова. І якби не його коханка Колонтай, то він значно раніше би отримав кулю в потилицю, ніж це реально сталось.

А що святкує в Україні неукраїнська влада 15 лютого? Може, день «Покаяння» за те, що зграя старих маразматиків в Кремлі організувала одну із сотень, але найтрагічнішу з авантюр, — неспровокований напад на сусідній братній народ Афганістану? Та ні, владоможці, особливо наші місцеві, з піною на губах доводять, що учасники цієї авантюри виконали свій священний обов’язок до «Родины–уродины», як співав Тальков.

Спочатку їм приклеїли цей обпльований термін «воїн–інтернаціоналіст», але коли збагнули, що весь світ зрозумів інтернаціоналізм як авантюрний термін для прикриття втручання в чужі справи і господарювання в чужій хаті, то назвали їх воїнами–афганцями. І святкують цей ганебний день, коли підібгавши хвоста, як побита собака, відступала ця орда, використавши проти мирного населення навіть вакуумні бомби. Залишивши по собі кривавий конфлікт на десятки років, тепер місцеві посадовці крутять шарманку про захист Вітчизни в горах Кандагара. А підсумок такий: 1,5 мільйона вбито місцевого населення, втрати окупантів спочатку дали цифру 13,5 тисяч, в цьому році вже звучала цифра 15 тисяч.

Але Артем Боровик, син провокатора «Пражської весни» 1968 року Генріха Боровика, довгий час керував інформаційним відділом при штабі 40–ї армії, навів інші цифри. В 90–і роки минулого сторіччя він на прес–конференції сказав, що ще за рік до закінчення цієї авантюри начальник штабу 40–ї армії назвав цифру 289 тисяч, і ця цифра може бути реальною, бо нема кладовища, де не було б могили «афганця». Та найстрашніше те, що вони закликають молодь України успадкувати ці традиції. Для чого і навіщо?

До речі, А.Боровик загинув при аварії разом з бізнесменом–чеченцем, чи випадково? На мій погляд, треба зі співчуттям ставитись до тих страждань, що випали в мирний час на їх долю, воїнів, жертв цього режиму, а не ідеалізувати це як героїку.

Та найбільший злочин — це витягувати з могили найогидніші традиції цього монстра і оскаженіло прищеплювати їх молоді нашої не мілітарної держави. То була епоха експорту війн, революцій, переворотів, і все в ім’я перемоги комунізму на всій планеті.

А комунізм, замість того, щоб вкласти вогонь в серця своїх членів, аби вони піднялись до значних висот, заморозив їх навіть на нижчому рівні невігластва, ніж вони перебували до зустрічі з ним. Хіба не взірець комуністичного ідіотизму продемонстрував 18.02.2013 р. на радіо лідер комуністів П.Симоненко, заявивши: «Що, хіба десятиріччями антинародні закони приймали не партія «Свобода» і Кличко? А комуністи за народ». А на запитання слухача, чому він послуговується не державною мовою, відповів коротко: «Бо я поважаю російський народ». Зауважте, що він поважає 8–10% народу України і плює на 80%.

Уявіть собі в дурному сні, що лідер КПРФ Зюганов з’їхав з глузду і виступив у Думі українською мовою, а він має на це моральне право, бо родом з Вороніжської області, в складі якої до 70 % території України і населення українці, де ще і зараз в селах лунає українська мова і чомусь вони не додумались називати цей край україномовним, як це робиться в Україні. Не розмовляють демонстративно українською мовою інші члени КПРФ, хоча мають моральне право на такий варіант, бо по статистиці МВД, звичайно, закритій, українців в Росії, як повідомив про це історик Барладяну, 28 мільйонів.

Ці дикі переселення українців почали не комуністи, а царі, вони гнали цілі козацькі січі для завоювань нових земель спочатку в предгір’ї Кавказу, а потім аж до Сахаліна. То був перший варіант витіснення українців з рідної землі. Другий етап — це масові Аракчеєвскі депортації в Сибір і на Далекий Схід. Третя хвиля переселень сталась при Столипіні. Тоді навіть придумали єзуїтські драконівські закони: за будь–яку дрібну провину виносили вирок: заслання в Сибір на 5 років, де для більшості українців, що мали в Україні маленькі ділянки землі, гігантські простори і землі здавались казкою. Бери, скільки бачить око. За термін заслання вони там обживались і забирали туди свої сім’ї і родини.

Спостерігаючи таку тягу до господарювання, росіяни придумували анекдоти на кшталт: «Питає українець у станового, скільки може взяти собі у власність землі, а той каже: а скільки пробіжиш. Біг той день і ніч, а коли знеміг і впав, то кинув картуз і сказав: «А то на бурячки».

Дивно, але в Петербурзі придумували циркуляри, як стримати потік дешевого зерна, що хлинув з Сибіру в європейську частину Росії. Росіяни в цей час перлись в Україну, в ті українські помістя, які їм дарували царі.

Четверта найжахливіша радянська депортація не має собі рівних і подібних за всю історію людства: тут мільйони зеків, мільйони депортованих, мільйони завербованих, сотні тисяч засланих по рознарядці після закінчення учбових закладів, про військових годі й говорити, бо навіть в 1994 році промайнула цифра, що на Північному флоті 80% серед особового офіцерського складу були українці і 44% — серед матросів. Зате Чорноморський флот був укомплектований на 95% офіцерами — вихідцями з Росії, і також матросами, що потім осіли в Севастополі і жирують за рахунок України, не сплачуючи ні податків за оренду, ні навіть за комунальні послуги, як ветерани всіх провокацій і війн на чужих територіях. І зараз більшість з них (не всі, звичайно) більш ніж інші економічно забезпечені, аби не нудьгувати влаштовують за будь-якої нагоди провокації проти держави і нації, на чиїй землі розкошують.

Тому кожен українець має закарбувати в своїй пам’яті, що СРСР — це держава, яка знищувала мою державу, мою націю і сама зникла без війни, революції, перевороту, природніх катаклізмів, як примара людства. Але всі ми добре пам’ятаємо зі шкільної парти закон «Про збереження матерії», що ніщо нікуди не зникає, а лише трансформується, перетворюється, приймаючи часто потворні форми. Те сталось з державним устроєм України, яка залишилась комуністичною, але ще більш потворною, з більш цинічною владою, де знищуються паростки національного, чого не дозволяли собі навіть під час комуністичної диктатури. Тоді був в Москві один пахан, а всі інші шестірки, а зараз всі пахани. А так як їх вчили лише брехати і красти, то вони зараз не можуть щось створювати, примножувати, а лише дерибанити все до останньої нитки.

І це вже не важливо, під прапором якої партії вони окопались. Бо, як влучно сказав чудакуватий Чорномирдін, що в них там, де мав бути мозок — протяг, тому яку б вони партію не організували, виходить КПРС, а яку б державу не будували — виходить СРСР. Колись КПРС була як жінка, що вскочила в гречку і доводила всім свою цнотливість. Зараз ці ж самі перелицьовані, перефарбовані комуністи вже нагадують повію на обхідній дорозі, яка не заперечує, а афішує свою огидність, своє гріхопадіння і вульгарно заявляють: «А мы развели их, как котят». А депутат Касянюк в 2012 році сказав, що видані за останні три роки всі 378 законів не можуть мати юридичної сили, бо фальшиво оформлені, без кворуму в сесійному залі. В судах посилання на закон сприймається як посягання на судовий бізнес. Ось в такому пеклі горять душі українців.

Антон Талимончук,
м. Донецьк