Мова про мовний закон

29.06.2012 11:37:29

Хочу висловити свої міркування щодо прийнятого 5 червня 2012 року Верховною Радою у першому читанні законопроекту про принципи державної мовної політики. Ініціаторами цього закону є депутати від Партії Регіонів Вадим Колесніченко та Сергій Ківалов. «За» проголосували 234 депутати.  У цей день у Києві був організований кількатисячний мітинг на захист української мови, але протестувальників під стіни Верховної Ради не пропустили. Що буде далі? Невже цей законопроект приймуть наші обранці у другому читанні?

Я працюю вчителем української мови та літератури більше 30 років, і мене хвилюють питання мовної політики. Не знаю, як саме торкнеться законопроект сучасної школи, але відчуваю небезпеку від надання російській мові статусу регіональної.  Очевидно, з тижневого навантаження будуть витіснятися години на вивчення української мови та літератури, а час на вивчення російської — збільшуватиметься.

Дивними, на мій погляд,  є коментарі В. Колесніченка щодо захисту російськомовного населення, якому начебто забороняється спілкуватися рідною мовою. Ніхто, ніколи і ніде не забороняв людям говорити так, як їм легко і зручно. Я завжди і скрізь спілкуюся українською мовою. Про що б я не спитала у Донецьку чи в Маріуполі, мені відповідають щиро й прихильно. Інколи люди, почувши українське слово, самі намагаються порозумітися зі мною українською.

Набувши великого досвіду педагогічної праці, хочу сказати, що школярі залюбки вивчають українську мову, люблять українську літературу, шанують надбання національної культури. Більше 40 моїх випускників здобули фах українського філолога.

Покоління, народжене за роки незалежності нашої держави, вже усвідомлює, що єдиною державною мовою є українська. Учні вільно розмовляють як російською, так і українською мовами. Молоді батьки віддають своїх дітей до українських класів. На Донеччині відкрилося багато українських шкіл. Українську мову як предмет глибоко вивчають учні, готуючись до зовнішнього незалежного оцінювання, а випускники шкіл своє майбутнє пов’язують із досконалим володінням українською мовою як державною. То для кого слід приймати закон про надання статусу регіональної іншій мові?

Мені здається, що питання мовної політики нині не є гостро актуальним для наших пересічних громадян. Важливішими для людей зараз є інші проблеми: стабільний заробіток і матеріальний добробут, здоров’я і лікування, навчання і відпочинок дітей тощо.

Дивлячись на політиків, які «вчепилися» у мовне питання у передвиборчий час, переймаєшся почуттям сорому. Де ж їхній патріотизм? Невже вони не розуміють, що сила кожної держави — у національно–свідомих громадянах?

Прикладами глибокої пошани іноземців до своїх символів і своєї країни стали побачені нами матчі з футболу на Євро–2012. Як зворушливо і натхненно на початку футбольних змагань співали гімн футболісти і тренери збірних команд зі Швеції, Франції та Англії! І як прикро й боляче було дивитися на наших футболістів (крім двох–трьох) та тренера Олега Блохіна, які під час звучання гімну України, вибачте, і рота не розкрили. Цю ганебну картину спостерігали мільйони телеглядачів…

Про патріотизм на Донеччині говорити важко. Для мене донецький край став рідним давно, коли я, після закінчення педінституту, за направленням приїхала працювати з Західної України. Донеччина, з її красою степового безмежжя і неповторними териконами, з розкішними новобудовами в обласному центрі і високоінтелектуальними людьми, є для мене і моїх учнів маленькою частиною великої європейської держави — України, де мова державна одна — українська.

Ніна Богданець,
учитель української мови та літератури, відмінник освіти України,
м. Волноваха