Голодні спомини з Сумщини

23.07.2012 17:09:34

Пройшло 79 років з дати голоду в Україні, а я дуже пам’ятаю цей жах.
Надсилаю один із епізодів пошуку їжі, а їх було ще декілька.

Жито

Весна 1933 року була дуже тяжкою для моєї сім’ї. Ми жили в невеличкому селі на Сумщині. Минуло багато років, а я дуже пам’ятаю таку сцену: стоять дід і баба по батьківській лінії, стоять батько і мати коло невеликої ями у дворі, мати тримає вузлик квасолі в руках і жалібно каже: «А що ж ми тепер будемо їсти?». А баба: «Ви там не голодували, а ми тут що, повинні померти з голоду?».

Пізніше з’ясувалося, що батько знайшов роботу в Росії, я гарно запам’ятав: станція Локоть, — я тільки дорослим дізнався, що це Брянщина. Чого ми приїхали звідти сім’єю, чи нас звідти витурили, чи ми самі приїхали — не знаю. Зараз я знаю, що, може, і витурили.

Їсти нічого було, пам’ятаю, як батько і мати на табуретці тримають гілляку липи і пилять її пилкою. Тирса сипалась на ганчірку, потім мама збирала її, чогось додавала і пекла перепічки «дуже смачні». Було наїмося їх, а потім болять животи. Щириця, лобода — то був делікатес. Її не знайдеш.

Якось ввечері батько каже матері: «У Гончарових в городі уже жито налилось, уже колоски можна їсти». Вранці він пішов до колгоспу на роботу, а я вийшов на вулицю, підійшов до городу Гончарових, переліз через перелаз і підійшов до грядки з житом. Зірвав колосок, пом’яв його, став їсти зерна, коли дивлюсь: по стежці йде дядько. Я хотів тікати, але він мене схопив за вухо і повів назад до двору. Підвів мене до пристройки біля сараю, відчинив двері, штовхнув мене туди, зачинив двері і пішов.

Вухо горіло. У віконце пробивало світло. Посередені лежить купа об’їдків зелені, під стіною сидить здоровий чорний трус і починає гупати лапою. Там ще були менші труси, теж чорні, мабуть, його жінки. А він «гуп» та «гуп». Я тоді до нього — він тікати, я за ним, став його лупцювати, а потім він перестав тікати, сів, заплющив очі, я перестав його бити.

Він не став гупати, я сів на кучу і сидів там до вечора. Ввечері хазяїн повернувся з роботи, відчинив двері і каже: «Іди сюди!».

Я вийшов. Він мене знову бере за вухо і питає: «Хто тебе послав сюди до мого жита?». «Батько і мати», — кажу.

«Так ось піди додому і скажи своїм батьку і матері, що якщо я ще раз піймаю тебе тут, то я тобі одкручу голову. Іди і скажи це їм!».

Я прибіг додому, зайшов до хати, а мати руки простягнула і питає:

— Де ти вештаєшся цілий день? Тебе шукаємо, з ніг збилися. Де ти був?.
— Я був у Гончарових, мене дядько впіймав у житі і кинув у сарай, де у них труси живуть.
— А чого ти туди попав?
— Я жита колосок зірвав, а він мене піймав і кинув у сарай. Зараз випустив. Питав, хто мене послав. Я відповів, що батько і мати.
— Синок, ми ж тебе не посилали, ти б сказав, що голод тебе послав.
— Він сказав, що якщо ще раз піймає, то мені голову одкрутить.
— Не ходи туди, сину. Будь більше дома.

Наша хатинка стояла на краю села, у нас не було ні сараю, ні погребу, і невеликий клапоть землі. Сусідкою у нас була баба Секлета, так її звали. У неї хороша зелена картопля, огудина і грядка жита. Вона жила сама. Пройшло декілька днів, я підійшов до бабиного жита, зірвав колосок і став його м’яти в долоні, потім дмухнув і відчуваю: щось попало в око. Я витер рукою, а воно почало різати і боліти. Я прибіг до хати і кричу. Вискочила сестра старша: «Що таке?».

«Устюк попав в око», — і кричу, що дуже ріже. Якраз батько зайшов додому. Він мене взяв на руки і поніс до баби Секлети. Заніс у двір, я плачу. Вона питає: «Що таке?». Батько розповів, а вона каже: «Я йому не буду виймати устюк, він у мене огудину псує. Як скаже, що не буде, тоді я вийму йому устюк!». «Не буду, не буду», — кричу я.

Вона підняла віко, туди язиком влізла і вигнала його. Мені стало легше. Я мовчав. Вона промила око і каже: «Ти краще прийди і попроси огірочка, ніж самому туди лазити. Та чогось ти перестав заходити до Жені погратися. Він тебе чекає».

На другий день я пішов до них. Женя — онук баби Секлети. Він був трохи менший за мене, мені вже було трохи більше, ніж чотири з половиною роки. Він чомусь не ходив, а сидів. Він такий був ласкавий: буває, візьме мою руку, дивиться на мене, а нічого не каже, тільки руку гладить. У нього були іграшки, коробки з–під пудри, котушки від ниток. Він бере іграшку і дає мені, а оченята такі раді, добрі.

Як–то я взяв коробок з–під пудри, а там щось торохтить. Я розкрив його, а там шматок, схожий на хліб. Я його взяв і поклав до кишені.

Під вечір зайшла за мною старша сестра Катерина, і ми пішли додому. По дорозі я дістав з кишені шматок і кажу: «Катю, на ось шматок хліба, ти розділи собі і мені», — і подав їй.

Вона взяла, подивилася, а потім каже: «Це не хліб, це замазка». «Яка то замазка, це — хліб», — кажу я їй. «На, візьми, подивись і викинь її», — відповідає. «Це — хліб», — кажу і став його їсти.

Прийшли додому, а Катя каже: «Мамо, Микола з’їв шматок замазки!».

«Це не замазка була, хай не бреше вона!».

А мати каже: «Ну, з’їв, так з’їв, що ж тепер будемо робити? Як до ранку доживе, так нічого не буде».
Таке було у нас дитинство. Спасибі Сталіну за наше щасливе дитинство.

М. С. ЛЕВЧЕНКО,
м. Світлодарське