Гаряча бойківська кров ще нуртує в донецьких степах

27.05.2011 18:09:25

Без землі, без пісні й мови
Завмирає все живе,
Лиш надмір до них любови
Нас в безсмертя заведе.
Люба Юрків

16 березня в Тельманівському районі Донецької області відбулася хвилююча та зворушлива зустріч з головою Івано-Франківського обласного товариства «Бойківщина» Дарією Петречко, яка презентувала свою книгу «Втрачені українські села. Чорна».

Дарія Іванівна зі сльозами на очах розказала, що метою її праці є збереження пам’яті про людей з села Чорна Нижньо-Устріцького району колишньої Дрогобицької області та про події 1951 року, які пережили її батьки та односельці: «Хочу привернути увагу до білої плями в історії українського народу, зокрема, українців втраченої західної частини Бойківщини, з метою вивчення та оприлюднення тих подій та надання їм оцінки з боку громадськості та держави”, — зазначила Дарія Петречко.

В 1951 році з території Західної України, яка передавалася Польщі, було депортовано понад 32 тисячі людей — з 41 села і міста Нижні Устеріки. Нині ці люди живуть в чотирьох південних областях України: 25 селах Донецької, 10 селах Миколаївської, 20 селах Одеської та 5 селах Херсонської областей.

«Описати неможливо, що то було тоді в селі. Старенькі бабці плакали, цілували свою землю, хату, малі діти кричали. Ну, а батьки — що могли зробити? — клунки збирали», — пригадує одна з переселених українок Марія Тулейбич. Нині, вона одна з тих, хто зберігає традиції та звичаї своєї малої батьківщини, якої вже немає на карті України. У своїх статтях Дарія Петречко наголошує: «Байдужість до трагедії переселенців 1951 року і прагнення не нагадувати про неї — це парадокс сучасної історії та її істориків. Виселених людей досі не визнано депортованими, й українські можновладці ігнорують численні звернення Об’єднання товариств депортованих українців. Настав час дати об’єктивну оцінку подіям тих часів. Пам’ятаймо сторінки нашої історії та людей, які пережили лихоліття не лише воєнні, а й «мирні», в повоєнний час, сплановані і виконані за участю органів державної безпеки без натяків на добровільність».

Під час зустрічі переселенців і їх землячки Дарії Петречко всі присутні ще раз пережили події далекого 51 року. Мені здалося, що хоч і лилися сльози у більшості присутніх, та в повітрі щось «зайнялося і запалало». Згадували, що майже всі бойки не хотіли покидати споконвічні бойківські землі. Ридаючи, залишали відбудовані після воєнного лихоліття свої господарства. Були випадки, коли люди в день від’їзду у відчаї підпалювали свої садиби. Прив’язаність до рідної домівки, особливо в людей старшого покоління, була настільки сильною, що виселення сприймалося як справжня катастрофа.

Ці болючі спогади про джерельні води в гірських потічках, гори, оповиті зеленими смерічками, та насильне вигнання з прадідівських земель не лише не забуваються, а й передаються майбутнім поколінням.

Ось вірш, написаний Ганною Адамівною Лисенко, батьки якої Адам Михайлович і Марія Василівна Прайзнери були виселені в 1951 р. з села Чорна в селище Тельманове Сталінської (нині Донецької) області. Мабуть, їхня туга і біль за втратою малої батьківщини передалися їхній доньці — вчительці української мови і літератури. Пані Ганна ніколи не була на батьківщині предків, але з розповідей батьків відчула їхній біль за втратою рідної домівки і нелегке розставання з нажитим тяжкою працею нехитрим добром.

Переселення 1951 року

Історія України хоч і героїчна,
Але є у ній багато сторінок трагічних.
Депортація народу — це одна із них.
Послухаймо сивих свідків тих подій сумних.

На горах Карпатських ще сніги лежали,
Як жахливу звістку бойкам передали.
Не вірили люди страшним тим словам:
— Йой, що ж воно буде?
Хто поможе нам?

— Не покину рідну хату, яку батько будував.
Не залишу своє поле, я ж тут сіяв і орав.
— Де ся пташка вродить, там і хоче жити.
Ніхто ся не згодить, щоб свій край лишити.

— Ми ж до Сяну-річки бігали дітьми.
Ці вільхи, смерічки як покинем ми?
Молилися Богу, начальство просили,
Плакали-ридали, тяжко голосили.

А як на світанку хату покидали,
То куточок кожен слізьми поливали.
Цілували стіни, двері обіймали,
Із рідним подвір’ям навік ся прощали.

Ніхто не спитався, що думають люди.
Як влада захоче, так воно і буде,
В товарні вагони людей посадили,
Приставили варту та й справу скінчили.

Людей «вантажили» в товарні вагони, по чотири сім’ї у кожний. Шлях на нові місця був важкий, виснажливий і тривав деколи до шести тижнів. Треба зважити на те, що їхали й немовлята, діти, старенькі та немічні люди.

Та поневіряння на тому не закінчилися. Виділених хат у нових місцях виявилося менше, ніж родин. Людей селили по «кутках» у хатах місцевих жителів або в нашвидкуруч зліплених землянках. Бували випадки, що людей селили разом із худобою.

У одній зі статей Дарії Петречко «1951 рік: вирівнювання кордонів чи депортація чистої води?» за 11 листопада 2006 йдеться : «Взагалі, бойки сміються, що найгірша «національність» — це переселенець. У жодному довіднику не знайдете такої «національності», але фактично її визнають у кожному селі, де є такі люди. «Запорожець» — не машина, виселенець — не людина» — це слова з південного фольклору, які забути важко».

Автором статті також наголошувалося, що зберегти свою субетнічність в умовах українського півдня бойкам було дуже непросто, вони не могли на новому місці вести звичний для них спосіб життя. В жодному із сіл не було церкви і священика. Багато людей старшого віку не змогли пристосуватися до кліматичних умов півдня і завчасно відходили у вічність.

Та образи депортованих бойків та їх нащадків, яких я бачила в залі, є яскравим підтвердженням, що генеалогічне дерево не втратило потужності через десятиліття, що в жилах нових поколінь тече та ж гаряча, непокірна бойківська кров.

Голова райдержадміністрації Афенкіна Ольга Гнатівна також акцентувала на величезному потенціалові духовної та фізичної сили цих людей. У сільському господарстві бойки досягли добрих результатів, бо були сумлінними та працелюбними. Дарія Іванівна підсумувала: «Закинуті злою долею в південні степи, хлібороби з діда-прадіда, не тільки вижили, але й успішно господарювали, виконуючи планові завдання партії та тогочасного уряду. Тут вони виростили і виховали своїх дітей та внуків».

Серед промовців я бачила розхвильованих, але розсудливих сільських філософів та високодуховних мислителів. Душі їх палкі, вразливі, жертовні та добрі. Перенісши таке випробування, вони зберегли високі моральні чесноти, естетичні смаки.

Хоча фактично депортація бойків-українців перекреслила майбутнє етнічної культури і прирекла їх на асиміляцію і поступову втрату своєї бойківської своєрідності, — я відчула їх приспану національну свідомість, бо незнищенними є їх благородство, самобутня культура, говірка та ідеали, закладені пращурами-бойками.

Передумуючи їх історії з такими трагічними перипетіями життя, мені пригадався вражаючий факт. Космонавти брали для експерименту в політ проросле зерно пшениці. Випустили в плавання по кораблю зернинки, з яких уже повитикалися бадьорі паростки. Того ,що сталося, ніхто не міг передбачити. Паростки збунтувалися. Позбавлені відчуття земного тяжіння й ґрунту, вони поповзли назад у зернини, а потім із середини розірвало їх.

Цей факт мимоволі спроектувався на біографії депортованих українців. Декого з них опанував у чужому середовищі стан того зерна в невагомості. Та у більшості вистачило волі, щоб здолати негативні фактори. Вони вистояли на землі, їхня внутрішня сила здолала силу земного тяжіння.

Лідія Фісунова,
учасниця зустрічі, смт.Тельманове