«Тихого А.И. признать особо опасным рецидивистом…»

07.02.2012 10:51:54

За что судили интеллигентов в советское время?

8 февраля 2012 года в помещении Донецкой областной филармонии состоится третье Всеукраинское просветительское мероприятие по чествованию 85–летия со дня рождения Олексы Тихого — известного правозащитника, уроженца Донецкой области. В мероприятии примут участие академик НАНУ, Герой Украины Владимир Шевченко, народный депутат Украины Левко Лукьяненко, бывший политзаключенный, публицист и общественный деятель Василий Овсиенко, а также сын Алексея Тихого Владимир. Состоится презентация недавно изданной книги «Думки про рідний донецький край».

Об Олексе Тихом большинство наших соотечественников узнало 19 ноября 1989, когда в Киеве состоялось перезахоронение трех узников совести — Василия Стуса, Юрия Литвина и Олексы Тихого. Их привезли в цинковых гробах из Пермской области, чтобы перезахоронить на Байковом кладбище. Никто не объявлял о мероприятии, однако улицы Киева заполонили около ста тысяч украинцев. «Такого еще не видел Киев, такого не видели мы, не видели наши коммунистически кагебистские враги», — так описал произошедшее Левко Лукьяненко. Двое из тех, кого пришли провожать в последний путь множество людей, — Василь Стус и Олекса Тихий — были выходцами из Донбасса.

Победа Олексы Тихого и Украины в Дружковке

В 2008 году в городе Дружковка Донецкой области городские газеты «Наша Дружковка» и «Дружковка на ладонях» проводили конкурс «Десять знаменитых дружковчан». Его победителем стал правозащитник Олекса Тихий — 1 984 голоса, второе место у общественного деятеля Юрия Артемова — 1 684 голоса, третье — у поэтессы Ирины Мацко — 370 голосов.

Технология голосования была взята из аналогичных акций «Сто великих украинцев», «Семь чудес Украины» и т.д.. Все анкеты были именные (с указанием данных об отправителе, в том числе домашнего адреса) — за ними стояли конкретные люди.

За первое место на протяжении всего конкурса шла ожесточенная борьба. И не обошлось без политики — страсти разыгрались в голосовании между симпатиками Олексы Тихого и Юрия Артемова. Взгляды этих номинантов диаметрально противоположны: второй за монархию и Российскую империю, первый — за независимую Украину в семье европейских народов (куда вошли бы и другие народы Советского Союза). Однако в представлении многих читателей эти два мировоззренческих подхода соскользнули на привычное «кто кого»: помаранчевые или бело–голубые?…

Как написал по итогам конкурса главный редактор газеты «Наша Дружковка» Евгений Фиалко, в том, что дружковчане выбрали Олексу Тихого своим самым знаменитым земляком, есть акт высочайшей справедливости:

«Именно в Дружковке тридцать пять лет назад произошло судилище над этим человеком, которого потом назовут «совестью украинской нации» и «святым». Но тогда многие партийные и комсомольские деятели, а также представители администраций дружковских предприятий согласились участвовать в позорном судебном фарсе, изображая «советский народ», возмущенный деятельностью членов Хельсинской Группы по защите прав человека Анатолия Руденко и Олексы Тихого… Итоги нынешнего конкурса стали, если хотите, запоздалым актом нашего раскаяния. И переоценить это невозможно».

Случайно ли победил Олекса Тихий? Почему выбор пал именно на него?

Олекса Тихий, безусловно, соответствует всем критериям знаменитого человека: о нем знает весь мир, не говоря уже об Украине. В 1976 году он оказался одним из 10 членов–учредителей Украинской Хельсинской Группы. Имя простого учителя из Дружковки было хорошо известно в правозащитных кругах СССР. Когда он находился в лагере для политзаключенных, в 1982 году в Канаде вышла книга его статей и материалов о нем. В 1989 году сотни тысяч украинцев провожали его (а также Василя Стуса и Юрия Литвина) через весь Киев в последний путь на Байковое кладбище во время перезахоронения. Это стало началом пробуждения нашего национального самосознания. В 2006 году Олекса был посмертно награжден орденом «За мужество». Продолжают постоянно выходить его работы и статьи о нем. Хотя мы, конечно, только в начале пути к нему, его мысли и дела чрезвычайно актуальны как для нас, донбассовцев, так и для всей Украины.

Олекса Тихий — единственный из всех номинантов — показал, что иногда ради идеи нужно отдать самое дорогое — свою жизнь. Этот пример высочайшей жертвенности, конечно, по силам только героической натуре.

В Дружковке «узнавание» Олексы Тихого началось давно. Еще в начале 90–х годов 25 депутатов городского совета подписали обращение о переименовании одной из центральных улиц Дружковки в улицу имени Олексы Тихого. В 1993 году состоялась научно–практическая конференция по творческому наследию выдающегося правозащитника. В конце 90–х годов был создан благотворительный фонд Олексы Тихого, сделавший немало по популяризации его имени.

В 2006 году был создан фильм об Олексе Тихом, а в городском музее открылась экспозиция личных вещей и предметов быта из родительского дома Олексы. В этом же году на здании библиотеки им.Л.Украинки была установлена мемориальная доска, посвященная выдающемуся правозащитнику. В 2007 году был открыт памятник ему во дворе школы №14, проведен ряд массовых мероприятий в рамках «Года Олексы Тихого». В 2008 году состоялись первые «читання пам’яті Олекси Тихого», прошел сход граждан по переименованию одной из улиц Алексеево–Дружковки в его честь. Вышли десятки публикаций, книг, исследований…

А возвращаясь к итогам конкурса, хочется сказать, что за Олексу Тихого не голосовали его родственники или друзья (их практически не осталось), не мог он и сам «поагитировать» за себя — за него голосовали люди, которые хотят видеть Украину другой: европейской державой с высокоразвитой демократией. Они в этот раз победили. Значит наше будущее не такое уж мрачное?».

В 2009 году в газете «День» Станислав Федорчук писал: «Благодаря усилиям местных предпринимателей Алексеево-Дружковки во главе с председателем Дружковского общества имени Олексы Тихого Евгением Шаповаловым в 2008 году была издана брошюра «Хто ж такий Олекса Тихий?». Общий тираж составил тысячу экземпляров и был распространен среди преподавателей и учеников школ Алексеево-Дружковки, а также местных жителей. Многолетняя просветительская деятельность общества Олексы Тихого дала большой результат. На общем собрании жителей улицы Тухачевского поселка Алексеево-Дружковка Донецкой области, 7 июля 2008 года было принято решение о предоставлении улице имени Олексы Тихого. Вот выдержка из резолюции этого собрания: «У нас, на родине Тихого, о нем почти никто ничего не знает. А если знает, то мало и искаженно. Новое название нашей улицы помогло бы подрастающему поколению узнать о своих лучших земляках и играло бы важную воспитательную роль. Собрание граждан считает, что, дав улице имя Олексы Тихого, мы отдадим дань уважения памяти нашему выдающемуся земляку, настоящему патриоту Украины».

Несмотря на то, что одним из главных процедурных требований по предоставлению улицам имен является общее собрание жителей улицы, поселковым советом Алексеево-Дружковки было попрано право жителей. Улица и ныне носит имя Тухачевского. Но активисты общества имени Олексы Тихого продолжают свою деятельность с убеждением, что улица с именем Олексы Тихого таки появится в Алексеево-Дружковке».

Кто такой  Олекса Тихий?

Олекса (Алексей Иванович) Тихий — украинский интеллигент, идеалист, руководствовался собственным кодексом чести и ни разу не изменил его; правозащитник, который погиб, отстаивая естественные права человека и нации; украинский правозащитник, член–основатель Украинской общественной группы содействия выполнению Хельсинкских соглашений (украинская Хельсинкская группа).

Родился 27 января 1927 года на хуторе Иживка Константиновского района Донецкой области под городом Дружковка, умер 06.05.1984 г. в тюремной больнице г. Перми.

Закончил философский факультет Московского государственного университета. Работал преподавателем в школах Донецкой области.

В феврале 1957 года был арестован и в апреле того же года осужден за «антисоветскую деятельность» на 7 лет лишения свободы и 5 лет лишения гражданских прав. Поводом для осуждения послужили письмо в Верховный Совет УССР и статья в газету, в которых Тихий осуждал введение советских войск в Венгрию и критиковал советскую избирательную систему.

В лагерях Мордовии познакомился со многими активистами национально–освободительной борьбы многих народов, подружился с композитором В. Барвинским и врачом В. Кархутом, которому впоследствии помог составить и издать книгу «Лекарства вокруг нас».

Выйдя на свободу в 1964 году, Олекса Тихий работал грузчиком, кочегаром, слесарем–механиком, пожарным и т. п. Преподавательская работа была ему запрещена.

В это время Тихий составил книгу высказываний выдающихся людей о языке «Мова — народ», написал статьи «Думки про рідний Донецький край», «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області», «Вільний час трудящих» и другие, составил словарь суржика украинского языка, переводил с польского языка книгу Ежи Енджеевича «Украинские ночи, или Родовид гения» (о Шевченко). Распространял литературу самиздата.

В сентябре 1976 года вместе с десятью членами–основателями подписал Меморандум Украинской Хельсинкской группы, которая выступила в защиту прав человека на Украине.

5 февраля 1977 года был вновь арестован и 1 июля того же года решением суда, который проходил в г. Дружковке («процесс по делу Руденко–Тихого»), осужден по ст.62 УК УССР («антисоветская агитация и пропаганда») на максимальный срок — 10 лет лишения свободы и 5 лет ссылки с отбыванием наказания в колонии особого режима. Суд признал Тихого «особенно опасным рецидивистом». На защиту Тихого выступили выдающиеся правозащитники Петр Григоренко, Андрей Сахаров, Левко Лукьяненко, Александр Подрабинек и другие.

Выдержки из приговора:

Именем Украинской Советской Социалистической Республики
1 июля 1977 года
Судебная коллегия по уголовным делам Донецкого областного суда в составе:
Председательствующего Зинченко Е. М.
Народных заседателей Нерума Л. Д., Лукашенко А. Я
При секретаре Сусидко Н. Г.
С участием прокурора Аржанова П. С.
и адвокатов Корецкого А. Г. и
Алексевнина Ф. М.
рассмотрела в открытом судебном заседании в городе Дружковке дело по обвинению
Руденко Николая Даниловича, 9 декабря 1920 года рождения, уроженца села Юрьевка, Александровского района Ворошиловградской области, украинца…
Тихого Алексея Ивановича, 27 января 1927 года, уроженца хутора Ижевка Константиновского района Донецкой области, украинца…
Судебная Коллегия установила:
Подсудимые Руденко и Тихий на почве антисоветских националистических убеждений систематически в течение многих лет делали, прятали и распространяли антисоветскую клеветническую литературу и материалы, в которых содержатся клеветнические измышления, порочащие советский государственный и общественный строй, имели при этом цель ослабления и подрыва советской власти…
Подсудимый Тихий в январе 1972 г. изготовил вражеский социалистическому обществу документ под названием «Размышления об украинском языке и культуре в Донецкой области», в котором наводит клеветнические измышления, порочащие советский государственный и общественный строй…
В конце 1972 г. Тихий с этой же целью изготовил второй вражеский документ под названием «Мысли о родном Донецком крае». В этом документе Тихий возводит злобную клевету, выдумки, порочащие советский государственный и общественный строй, национальную политику КПСС и советского правительства. Утверждает, что на Украине, в частности, в Донецкой области, якобы проводится насильственная массовая ассимиляция украинского населения, уничтожается украинский язык и культура. Выступая против дружбы советских народов, Тихий называет людей неукраинской национальности, которые живут в Донецкой области, «колонистами» и «плантаторами». С целью распространения этого документа Тихий размножил его на пишущей машинке и в 1973 г. экземпляры передал для ознакомления жителю г. Жданова Путре, а в мае 1976 г. — жителю Днепропетровска Береславскому. Один экземпляр этого документа он хранил у себя дома…
На основе вышеприведенного и руководствуясь ст. 323–324 УПК УССР, судебная коллегия по уголовным делам Донецкого областного суда присудила:
признать виновным и наказать…
Тихого А. И. по ч. II ст. 62 УК УССР к лишению свободы на срок 10 лет и ссылкой на срок 5 лет…, отбывать наказание в исправительно–трудовой колонии особого режима.
На основании ч. I ст. 26 УК УССР Тихого А. И. признать особо опасным рецидивистом…
Вещественные доказательства по делу: пишущие машинки Руденко и Тихого конфисковать в собственность государства как орудия преступления, а также фотоаппарат «Зенит–Е» конфисковать в собственность государства…».

Выдержки из «вражеского документа»

Есть, наверное, смысл хотя бы частично ознакомиться с одним из «вражеских социалистическому обществу документов», написанных Тихим, чтобы понять, за что судили людей в советское время. Тем более, что, как мне кажется, мысли Тихого во многом актуальны и сегодня.

Думки про рідний донецький край

Я уродженець і мешканець Донеччини. Маю 46 років від народження. Вчився в радянських школах, закінчив філософський факультет Московського університету ім.Ломоносова. Викладав у школі, сидів у тюрмах і таборах, працював на заводі. Зараз працюю слюсарем–монтажником 4–го розряду.
Мене вчили і я вчив, що не хлібом єдиним живе людина, що сенс життя — в творенні добра людям, у піднесенні матеріального та культурного рівня народу, у пошуках істини, у боротьбі за справедливість, національну гордість та людську гідність, у громадянській відповідальності за все, що твориться за мого життя.

Хто я? Для чого я? Який я? Ці питання ніколи не покидали мене. Постійно думав над ними, постійно шукав і шукаю відповіді на них.

Сьогодні думаю:

1) Я — українець… Люблю свою Донеччину. Її степи, байраки, лісосмуги, терикони. Люблю і її людей, невтомних трударів землі, заводів, фабрик, шахт. Любив завжди, люблю і сьогодні, як мені здається, в годину негоди, асиміляції, байдужості моїх земляків–українців до національної культури, навіть до рідної мови…

2) Я — для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури. Я — для того, щоб мої земляки–донбасівці давали не лише вугілля, сталь, прокат, машини, пшеницю, мололо та яйця. Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених–безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів–патріотів, українських письменників, українських композиторів та акторів.

3) Я, очевидно, поганий патріот, слабодуха людина, бо, бачачи кривди рідного народу, примітивізм життя людей, усвідомлюючи гіркі наслідки сучасного навчання й виховання дітей, випадання з кола культурного розвитку мільйонів моїх одноплемінців, задовольняюся ситістю, маніловськими мріями, крихтами культури тільки для себе. І не маю ні мужності, ні волі активно боротися за розквіт національної культури на Донеччині, за прийдешнє.

Не вина, а біда простих людей (тобто працьовитих робітників та селян), що з їхньої волі чи мовчазної згоди знищується українська мова та культура на Донеччині.

Не біда, а вина кожного інтелігента, кожного, хто здобув вищу освіту, займає керівні посади, а живе тільки для натоптування черева, байдужий, як колода, до долі свого народу, його культури, мови.
І чи не злочином годилося б кваліфікувати діяльність органів народної освіти, вчителів, діячів закладів культури та всіх керівників на ниві асиміляції мільйонів українців Донеччини. Адже таку масову асиміляцію не можна назвати інакше, як тільки інтелектуальним геноцидом. В.І.Ленін у різних працях з національного питання називав тих росіян, хто зневажливо ставився до розвитку національних культур, мов, імперіалістами, негідниками, вихованими в дусі найпідлішого хамства, катами, лакеями царизму, великоруськими шовіністами. А представників малих, гноблених Росією народів, що прагнули, на шкоду рідній мові та культурі, запроваджувати російську — великоруськими держимордами.

Я — інтернаціоналіст за переконанням, зичу свободи, національної незалежності, матеріального добробуту та культурного розвитку в’єтнамському, індійському, арабському народам, народам Африки, Азії, Америки та всім іншим. На земній кулі не повинно бути голодних, колоніальних, відсталих та малих народів. Хай кожний народ живе на своїй землі, хай творить в міру своїх можливостей культуру та науку і ділиться своїми здобутками з усіма народами світу. Хочу, щоб і український народ, зокрема його частка — донбасівці, вносив свою лепту в скарбницю світової культури…

Мова — одна з основних ознак нації. Мова — фундамент культури. Рідна мова — найдорожчий скарб народу, підвалина інтелекту, основа патріотизму. Рідну мову повинна берегти, розвивати кожна людина. Вмирає мова — вмирає культура. Вмирає культура— припиняється прогрес. Історію починають творити нерони, бісмарки, мусоліні, гітлери, сталіни, маоцзедуни. А яка то історія — всім відомо.

Сумно і моторошно стає на душі при аналізі того, що бачиш навкруги. Цілковита байдужість до всього прекрасного, святого, людського. Українські театри позакривались, і ніхто за ними не сумує. Самодіяльність молоді зводиться до гітари, слухання електромузичних інструментів у ресторані, на танцмайданчику, в запису на магнітофонну стрічку. Люди майже ні в що на вірять — ні в Бога, ні в комунію. Забули старі й не дуже старі традиції та обряди, щезли вечорниці, коляди, щедрівки, купальські пісні тощо. А що лишилося? Бездумне сидіння біля блакитного екрана, ходіння в кіно, пляшка, розмови без кінця про футбол, заробітки, мотоцикли, лотереї, цинічні сексуальні бувальщини.

У чоловічому товаристві процвітає лайка — незважаючи на вік та родинне оточення. Часто син гне на батька триповерховим матом і одержує відповідь у тому ж ключі…

Зараз модно знати усе на світі. І які звірі та птахи водяться на найвіддаленішому острові, версії про смерть Гітлера, чи були у нього двійники, співчувати долі Нікоса Теодоракіса, Анджели Девіс, знати, що є навіть пташине молоко… Усе знати. А для чого? Відповідь одна: «А як же? Треба знати». І голосуючи за резолюцію «Свободу Анджелі Девіс!», «Свободу і незалежність народу Анголи!» чи «Свободу Бангладеш!», люди з освітою, керівники підприємств чи установ не помічають того, що коїться поруч: умирає рідна мова, інтелектуально калічаться мільйони людей, у тому числі вони самі та їх рідні діти. І ніхто, ніколи, ніде не порушує цих проблем. Чому? Через брак знань? Не думаю. Невміння логічно мислити? Не віриться. Найскоріше через оте всезнайство, через масовий потік розважальної інформації, через невміння зосередити свою увагу на живому конкретному ділі, через байдужість до долі рідного народу.

Схоже на те, що сьогоднішній інтелігент розтринькує свою енергію та знання для натоптування власного черева та на втіху бюрократів і чиновників, на погибель своїх годувальників — українських трударів серпа та молота… Внесок українських трударів був і є чи не найбільшим у цілому СРСР. І за ті жертви, що їх приніс український трудовий люд (добровільно чи примусово — немає ніякої різниці), інтелігенція, у тому числі українського походження (українською її не назвеш, бо їй чужими стали українська культура, традиції, мова), платять йому зневагою, презирством…

Тяжка була доля робітників та селян на Вкраїні до революції. Вони працювали в полі від зорі до зорі, народжували, годували та виховували по 8–12 дітей, передавали нащадкам надбання попередніх поколінь. Нелегка була й праця робітників. Я не збираюся ідеалізувати минуле, але то є факт, що народ жив не хлібом єдиним, творив пісні, танці, казки, легенди, яких і набралось у мас сотні тисяч. У роки мого дитинства ще живі були вечорниці, тихого літнього вечора можна було чути пісні дівчат та парубків у моєму рідному хуторі Їжівці, доносились вони до мого вуха й із сусідніх сіл — Клинового, Віролюбівки, Олексієвого–Дружківки. Щодо праці, то сьогоднішні колгоспники працюють не менше, коли не більше. Праця на колгоспному полі чи фермі, на присадибній ділянці, біля власної худоби, птиці, ходіння чи їзда на базар, купування, діставання, будівництво… Усе практично забирає весь час, і для інтелектуального життя, навіть для відпочинку, його залишається обмаль. Робітники переважно затрачають менше фізичних зусиль, але робота, черги, переїзди теж забирають багато часу, і тому культурний рівень як у селі, так і в місті стає все нижчим: пісні не почути, хіба що на весіллі, хрестинах чи проводах у солдати після чарки. Палаци культури, клуби тільки демонструють кінофільми та іноді влаштовують танці. Молоді в селах майже немає.

Може, я не в змозі побачити великих зрушень, піднесення культурного рівня народу, колективної відповідальності, патріотизму, високих моральних якостей трудящих та інтелігенції? Може, я дивлюсь на життя через чорні окуляри? Багато разів ставив свої спостереження, думки під сумнів, шукав помилки у висновках, що викладені в цих замітках, і не знаходив виправдання баченому, не зміг уявити собі райдужного майбуття. Усе, що стосується культури в сьогоднішньому житті, мені здається беззмістовним, безглуздим. А майбутнє уявляється трагічним та пустим.

А може, так і треба? (Кожен за себе, а Бог, з’їзд чи пленум за всіх). Може, це є логічним шляхом розвитку культури на Донеччині на сьогодні? Так ні ж. Не може так бути…

Я не вірю в богообраність будь–якого народу, не вірю у великість народів та мов, не вірю в злиття народів, не вірю, що через 10, 100 чи 500 літ мого українського народу не буде. Як інтернаціоналіст я щиро бажаю богообраному народові (єврейському), великому російському та всім іншим народам всього світу жити на рідній землі, працювати на благо своїх народів, підвищувати кількість науковців до 15, 20 чи 50 відсотків. Хай кожний народ допомагає іншим, у тому числі моєму, українському, але не шляхом «інтернаціоналізації» Донеччини, не шляхом злиття націй, направлення в Донбас спеціалістів з Ленінграда чи Новосибірська, а українських спеціалістів у Казахстан чи на Урал…

Українська мова — не вигадка буржуазних націоналістів, не польська інтрига, не результат чи прояв антикомунізму. Це мова живого 40–мільйонного народу…

Основою ж культури будь–якого народу, повторюю, є його рідна мова. Багата, колоритна, милозвучна, мелодійна українська мова, яку народ проніс через віки поневірянь, принижень, декретованих знищень, зневаги, у Донеччині служить зараз лише незначному відсоткові людей, і тільки для хатнього вжитку. Українська мова цілком витіснена з вузів, науково–дослідних установ. Не чути її на підприємствах, у школах, дитячих садках численних міст. Зникає вона навіть уже і в селах. Чи можна при такому становищі говорити про розквіт, культуру? Свобода і культурний рівень народу — основа прогресу, справжнього людського життя…

У нашому регіоні, наскільки я знаю, університет та всі інші вузи послуговуються російською мовою. Чи нормально це? Очевидно, що ні. Кожна окрема людина вправі вибирати собі мову і місце проживання, але мовою університету, вузів мусить бути мова суверенної держави, якою є Україна, Естонія, Італія чи яка інша країна.

Людей, що живуть на Донеччині і зневажають український народ, можна порівняти з колоністами і плантаторами, якими були, наприклад, іспанці чи англійці в Америці, Індії, Австралії в XVII ст., німці, болгари, греки на землях запорізьких козаків, у тім числі на Донеччині (з ласки Катерини II у XVIII ст.)…

Я за те, щоб українські хлопці та дівчата вчились у Москві, Тбілісі, Ризі, у Парижі чи Лондоні. Хай би знали різні народи, їхні мови, культури та несли свої надбання рідному народові, як то робили Т.Шевченко, М.Лисенко, І.Франко, Расул Гамзатов, Ганді, Хо Ші Мін та багато інших передових діячів українського та інших народів. Вони пізнавали чужу, часом вищу, культуру, щоб нести свої знання рідному народові, підносити його культурний, суспільно–політичний та науково–технічний рівень.

Я й за те, щоб у донецьких вузах навчалися росіяни, грузини, в’єтнамці, юнаки та дівчата інших народів. Це зближує народи, взаємозбагачує їх. Але вони у вузах Донеччини повинні вчитись українською мовою. Тільки тоді вони одержать не лише знання за фахом, а й пізнають наш народ, його культуру, його звичаї та понесуть свої знання про Україну своїм народам.

Тільки жалюгідним покидькам байдуже, де жити, кому служити. Вони за гроші готові продати і рідну неньку. Справжній патріот, навіть коли він не живе на своїй землі, служить своєму народові, боліє його болями, зичить йому безсмертя і в міру сил та можливостей працює для нього. Яскравим прикладом цього можуть служити вірмени всього світу, особливо їхня інтелігенція.

Не можна собі уявити, щоб англійський уряд чи будь–хто відкрив у Лондоні французькомовний чи німецькомовний університет чи вуз, в Іспанії — англійський, в Москві чи Ярославлі якийсь неросійський. А в Донеччині всі вузи (підкреслюю — всі!) — російськомовні…

Виховувати свідомих громадян і патріотів на чужомовній основі — це те ж саме, що зводити будову на ліску без фундаменту. Будова може розсунутись на самому початку будівництва, або й рухнути після його завершення, заваливши своїм камінням і тих, хто в ній житиме, і сусідів.

Навчання в школах повинно вестись рідною мовою дітей. Це відстоювали всі видатні педагоги світу. Хто, коли вважав, що для дітей краще вчитись чужою мовою?..

А найстрашніше, мабуть, становище в дитячих садках Донеччини. У містах усі вони, наскільки я знаю з розмов із батьками, вчителями, виховательками,— російськомовні. Чому? Відповідь: «Так хочуть батьки». Дитина від колиски втрачає найдорожче — рідну мову. І не може чинити опору. Коли доросла людина свідомо вибирає собі місце роботи, проживання чи мову, часто на шкоду своєму інтелекту чи здоров’ю, робить це якоюсь мірою за власним бажанням. Вона може зупинитись, змінити свій вибір, чинити опір у разі примусу. А дитина нічого не може. Цей процес схожий на інтелектуальну кастрацію. Тут щось подібне до того, як вихолощують молочних поросят чи бичків, щоб одержати з них більше м’яса. Із них виростуть люди байдужі до всього людського, виростуть шукачі об’яв: «Требуются рабочие. Зарплата 200–300 руб.», «Объявляется конкурс на замещение вакантной должности… кандидат, доктор наук». І інтелектуальний кастрат за дрібну монету зрадить свій народ, покине батьківщину, позбавить батьківщини рідних дітей, усе покине, йому все одно, кому служити, аби мати більше матеріальних благ, посідати вищу посаду, заслужити орден чи медаль.

Патріотизм, національна гідність, любов до свого народу, свого міста, села, любов до рідного слова, до рідної пісні, природи, історії — ось зерна, які ми повинні б сіяти в душі дітей і в сім’ї, І в школі, і в комсомолі, і через літературу, кіно, телебачення. А на Донеччині сходи цих зерен безжалісно, по–варварському знищуються, І виростає в душах дітей чортополох (міщанство, дармоїдство, хуліганство, пияцтво)…

Українці, що народились і виросли на Донеччині, соромляться признатися, що вони українці, соромляться говорити українською мовою, бо їх називають «хохлами», «бандерами»… Ні, таке становище не має нічого спільного з інтернаціоналізмом…

Я не хочу асимілюватися, не хочу стати безбатченком. Я не хочу, щоб асимілювались росіяни, греки, татари, євреї. Хай кожний народ живе на своїй землі, творить у міру своїх сил культуру, множиться і діє на користь всього людства, у братній співдружності (а не як держиморда). Я категоричною проти «добровільної» асиміляції українців, зокрема моїх земляків–донбасівців…

Історія — найдійовіший, найефективніший засіб формування національної самосвідомості, національної гордості. Особливо багата патріотизмом, лицарством, звитяжною боротьбою, демократизмом, республіканськими традиціями історія нашого народу. Історія ж українського народу поки що недоступна не лише молоді, а й спеціалістам, зокрема вчителям. Хочеться сподіватися і вірити, що незабаром вийде правдива, наукова історія України, історія Донеччини, історія кожного міста, а то й села.

Донеччина — це шоста частина всього населення Української РСР. Її культурний та національний розвиток може послужити або гарним прикладом для всієї України в разі її нормального розвитку, або ганебним, холероподібним, коли й інші райони підуть шляхом байдужості до національної культури та мови. І в другому випадку ганьба та прокляття впадуть на голови кожного з нас, донбасівців, хто бачив, усвідомлював насування загибелі і мовчав, хто в догоду череву забув, якого він роду–племені, зрадив свій народ, з чужих рук брав отруйну зброю асиміляції та допомагав нищити українську мову, культуру, традиції, обряди…

***

Тихий Алексей Иванович наказание отбывал в лагерях Мордовии и Пермской области. Принимал активное участие в правозащитных действиях заключенных.

В апреле 1979 года в результате третьей длительной голодовки протеста у Тихого началось язвенное кровотечение желудка. Ему предложили написать «покаянное» заявление, намекнув, что от этого зависит исход операции. Тихий решительно отверг это предложение. Хирург сшил желудок в виде песочных часов, куда попадало лишь мизерное количество пищи, прохождение которой вызывало нестерпимые боли. Внутренние ткани раны хирург сшил так, что жизнь О. Тихого превратилась в сплошную муку. За невыполнение нормы выработки его наказывали карцером. Умер в тюремной больнице 6 мая 1984 года.

За несколько дней до смерти, полностью истощенный (весил около 40 кг), Тихий имел свидание с женой и сыном. Призывал помнить Нагорную проповедь и простил своих мучителей.

Постановлением Пленума Верховного Суда УССР от 7 декабря 1990 года приговоры касательно Тихого отменены и дело прекращено «за отсутствием состава преступления».

Анатолий Герасимчук,
по материалам открытых источников