Де країна українців з Донбасу?

12.07.2014 09:54:15

Так трапилося, що після численних погроз розправи я був змушений виїхати з Донеччини. Нікуди не звертався ні за статусом біженця, ні за допомогою – бо хто мені поверне мою роботу і моє житло? Приїхав на батьківщину – туди, куди приїжджаю щонайменше по два рази на рік. Але виявилося, що зараз все не так. Крики про те, щоби я, як колишній військовий, їхав в Донецьк воювати проти сепаратистів, перший раз я почув від одного п’яного односельчанина. Не став особливо реагувати. Але коли практично те саме в розмові з моїм родичем заявила голова сільської ради, тобто представник влади, я змушений публічно звернутися до моїх земляків – з поясненнями, чому з Донбасу виїжджають люди, і чому вони не беруть в руки зброї захищати ту землю, де живуть їхні сім’ї.

Питання перше: з ким воювати, кого вбивати? А вбивати треба таких же мешканців Донбасу, своїх сусідів, своїх колег по роботі. Тому що зі зброєю в руках в лави ДНР і ЛНР стали в основному громадяни України. Саме таке завдання було поставлене організаторами відокремлення Донбасу і так званої «Новоросії» від України – шукати добровольців з числа корінних мешканців України. Так, серед керівного складу є багато громадян Росії, чимало їх і серед рядових бійців. Але не менше двох третин – то таки місцеві жителі. Хтось за «русский мир», хтось одурений, хтось куплений, хтось наляканий. Наляканий розтиражованими українськими ЗМІ відеокадрами львівського «Беркуту» на колінах, волинського губернатора в наручниках, Сашка Білого з автоматом і ножем. І це все – під акомпанемент страшилок про «Правий сектор» і бандерівців від місцевої влади, яка там представлена виключно Партією регіонів, комуністами і вітренковцями.

Так от – ну піду я і вб’ю того ідейного чи заляканого сусіда чи колегу. А далі що? Як далі жити там – поруч з ріднею того вбитого?

Питання друге: а де я візьму зброю? І чому я повинен брати зброю, якщо я плачу податки на утримання силових структур, зобов’язаних мене захищати?

33 (тридцять три) тисячі працівників СБУ – де вони? Що вони робили, коли відкрито, через соціальну мережу йшла підготовка до утворення ДНР і ЛНР і мобілізація людей?

220 (двісті двадцять) тисяч працівників міліції (не рахуючи ВВ) – де вони і що вони роблять?

Де чотири тисячі «Беркуту» з «Соколом»? Де всілякі грізні «Альфи» з «Грифонами», коршунами, тиграми, барсами та іншими «звірами»?

Де, врешті решт, 200 (двісті) тисяч армії – включаючи всіх тих миротворців з величезними пільгами, орденами і заслугами, хто в складі різних контингентів пройшов через Косово, Ліван, Ірак, Ліберію, Конго, Афганістан (2007 р.), Кот-д’Івуар (2010 р.) та ін.? Ті, хто пройшов антитерористичні навчання у військах ООН і НАТО на території багатьох країн світу – де вони сьогодні? Хтось чув хоч одне слово про тих безіменних заслужених наших захисників?

Чому ж гинуть у лісовій посадці під Волновахою прості необстріляні хлопці з наших сел?

Але й мене сьогодні посилають у ту посадку.

Для чого?

Ту війну можна було би давно закінчити не розпочинаючи – при адекватних кадрових призначеннях, відповідній роботі спецслужб, врешті, ліквідувавши організаторів і фінансистів. Але хтось хоче людської крові – ріки крові.

І замість того, щоб змусити міліцію і всілякі спецслужби виконувати свої прямі обов’язки по наведенню порядку в країні, а прикордонну службу змусити контролювати кордон, посилають на убой мобілізованих в різні «гвардії» і батальйони вчителів, фермерів і вчорашніх школярів.

Ті, хто живе в Донецьку, бачать і знають, на кого і як працює міліція і всі інші силові структури. Нам що, і проти них воювати? Тому багато людей, особливо які є вихідцями із Західної України, і які підпадають під фактично етнічні чистки, змушені кидати житло, роботу і виїжджати з Донбасу. А на батьківщині їх, виявляється, бачити також не хочуть. То куди нам їхати? Де наша країна?

Сьогодні української держави в Донецьку нема. Хіба я в тому винуватий?

То за що я повинен зараз отримувати образи і приниження?

Анатолій Герасимчук