Хто бачив, як тече пшениця?

Хто бачив, як тече пшениця
З труб елеватора у трюми пароплава?
Зрівняння з золотом для неї  не годиться,
Бо це для неї надзвичайно мало.

Саме життя тече, тече і відплива
До інших берегів, до іншого  причалу…
А поруч з портом жіночка з села
Від голоду опухлая вмирала.

Не допоміг і хліб, що люди подали.
Картки на хліб у квітні скасували.
На клапті м’ятої трави
Вона без стогону навіки засинала.

Це був той самий тридцять третій рік,
Коли більшовики кріпацтво  відродили.
Хто з ним не згоден був —  тільки померти міг,
Його з родиною без їжі залишили.

Забрали все, що їжею звалось.
До міст з села людей не допускали.
А ті, кому пробратись довелось,
З виснаги без грошей у місті  помирали.

Чверть нації загублено  за пару клятих літ,
Жоден тиран народ свій  так не нищив…
А Сталін заявив цинічно на весь світ:
«Що жити стало веселіше».

Що є голод?

Що є голод, любі мої?
Нехай вас минеться
Ота виснага жахливая,
Що голодом зветься.

Пам’ятаю тридцять третій,
Рік голодомору,
Я, поївши юшки з дерті,
Тинявся по двору.

Тільки ляжу на солому,
Матенька торкнеться —
«Чи живий? Не охолонув?
Чи серденько б’ється?»

А сама опухлая,
Ніженьки стовпами…
Люди добрі, не дай Боже,
Щоб це було з вами!

А з нами це було.
Хоча часи минулі,
Пам’ятаю, як ми їли
Дудки від цибулі.

Зеленії з жовтизною,
Мов рогоз стеблини,
Були їжею смачною
Голодній дитині.

Кучму дудок пожерли,
Нутро загорілось,
Ледь до ночі не померли
А їсти хотілось.

Ой лишенько, як хотілось!
Страшніша від болю
Виснага, що тіло
Все смокче поволі.

Те, що діється навколо,
Все байдуже тобі,
Тільки голод, тільки голод
Існує в утробі.

І матеньки опухлої
Наче і не бачиш,
Гинуть ріднії твої,
А ти і не плачеш,

Бо сил нема, а повз хату,
Гарбою старою,
Кожен день везуть ховати
В яру під горою.

Везуть купою, мов дрова,
Наче то не люди.
Ні останнього їм слова,
Ні сльози на груди.

Родинами ховали,
Та що там родини…
Цілі села вмирали,
Кров у жилах стине,

Як згадаєш. А це було
У роки родючі,
Та не бачило село
Отой хліб пахучий,

Що руками своїми,
Горбом здобували,
Бо усе до зернини
Забрала держава.

Забрала і за кордон,
За безцінь пустила,
А ще більше хлібних тон
Під небом згноїла.

А людям ні жмені жита,
Й тому були раді,
Бо ця кара була вжита,
Щоб скорити владі.

Скорити тих, в кого комуну
Душа не приймала,
Тих, хто бачив Україну
Вільною Державою.

Ради того мордували
Й в землю закопали
Чверть народу України
Без шани і слави.

Леонард МАРЧЕНКО,
м. Маріуполь