Хто бачив, як тече пшениця?
Хто бачив, як тече пшениця
З труб елеватора у трюми пароплава?
Зрівняння з золотом для неї не годиться,
Бо це для неї надзвичайно мало.
Саме життя тече, тече і відплива
До інших берегів, до іншого причалу…
А поруч з портом жіночка з села
Від голоду опухлая вмирала.
Не допоміг і хліб, що люди подали.
Картки на хліб у квітні скасували.
На клапті м’ятої трави
Вона без стогону навіки засинала.
Це був той самий тридцять третій рік,
Коли більшовики кріпацтво відродили.
Хто з ним не згоден був — тільки померти міг,
Його з родиною без їжі залишили.
Забрали все, що їжею звалось.
До міст з села людей не допускали.
А ті, кому пробратись довелось,
З виснаги без грошей у місті помирали.
Чверть нації загублено за пару клятих літ,
Жоден тиран народ свій так не нищив…
А Сталін заявив цинічно на весь світ:
«Що жити стало веселіше».
Що є голод?
Що є голод, любі мої?
Нехай вас минеться
Ота виснага жахливая,
Що голодом зветься.
Пам’ятаю тридцять третій,
Рік голодомору,
Я, поївши юшки з дерті,
Тинявся по двору.
Тільки ляжу на солому,
Матенька торкнеться —
«Чи живий? Не охолонув?
Чи серденько б’ється?»
А сама опухлая,
Ніженьки стовпами…
Люди добрі, не дай Боже,
Щоб це було з вами!
А з нами це було.
Хоча часи минулі,
Пам’ятаю, як ми їли
Дудки від цибулі.
Зеленії з жовтизною,
Мов рогоз стеблини,
Були їжею смачною
Голодній дитині.
Кучму дудок пожерли,
Нутро загорілось,
Ледь до ночі не померли
А їсти хотілось.
Ой лишенько, як хотілось!
Страшніша від болю
Виснага, що тіло
Все смокче поволі.
Те, що діється навколо,
Все байдуже тобі,
Тільки голод, тільки голод
Існує в утробі.
І матеньки опухлої
Наче і не бачиш,
Гинуть ріднії твої,
А ти і не плачеш,
Бо сил нема, а повз хату,
Гарбою старою,
Кожен день везуть ховати
В яру під горою.
Везуть купою, мов дрова,
Наче то не люди.
Ні останнього їм слова,
Ні сльози на груди.
Родинами ховали,
Та що там родини…
Цілі села вмирали,
Кров у жилах стине,
Як згадаєш. А це було
У роки родючі,
Та не бачило село
Отой хліб пахучий,
Що руками своїми,
Горбом здобували,
Бо усе до зернини
Забрала держава.
Забрала і за кордон,
За безцінь пустила,
А ще більше хлібних тон
Під небом згноїла.
А людям ні жмені жита,
Й тому були раді,
Бо ця кара була вжита,
Щоб скорити владі.
Скорити тих, в кого комуну
Душа не приймала,
Тих, хто бачив Україну
Вільною Державою.
Ради того мордували
Й в землю закопали
Чверть народу України
Без шани і слави.
Леонард МАРЧЕНКО,
м. Маріуполь